Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга II

Сказавши це, він простягнув Великому міністру чашу разом з гілкою гліцинії. А той, усміхнувшись, відповів:

Піддавшись наполегливим проханням Великого міністра, принц так і не зміг піти. А ранок приніс з собою ще цікавіші розваги.

Саме того дня імператриця Акіконому [99] Тобто «Та, що любить осінь». збиралася розпочати читання священної сутри Дайханнякьо, тому багато хто з гостей так і залишився в будинку Великого міністра, де в окремих покоях вони могли переодягтися у парадне вбрання. А ті, кому щось перешкодило взяти участь у читанні, роз’їхалися по домівках. Опівдні гості зібралися в покоях Імператриці. Товариство, починаючи з Великого міністра, зайняло свої місця. Сьогодні сюди прибули всі придворні з високими рангами – не нижчими від п’ятого. Відправа була велична й урочиста, адже в ній взяв участь сам Великий міністр. Пані Мурасакі з Весняних покоїв прислала квіти для образу Будди, які принесли восьмеро вродливих дівчаток у подобі птахів і метеликів. «Птахи» несли цвіт вишні в срібних вазах, а «метелики» – цвіт ямабукі в золотих. Суцвіття квітів були начебто звичайними, але здавалися неймовірно пишними і яскравими.

Як тільки човен з дівчатками, обігнувши пагорб у південній частині ставка, виплив у сад Імператриці, налетів вітерець, і в повітрі закружляли пелюстки вишні. Яка це була дивовижа, коли чарівні постаті дівчаток, раптом виринувши з імли, з’явилися на тлі блакитного неба! Відмовившись від учорашнього навісу, музикантів розмістили на пов’язаній з головними покоями галереї, поставивши для них розкладні стільці. Підійшовши до сходів, дівчатка віддають квіти носіям кадила, які ставлять їх поруч із глеками для священної води. А Юґірі з дому Великого міністра передає Імператриці від пані Мурасакі листа із словами:

Імператриця подивилася на цей лист, усміхаючись: «От і відповідь прийшла на «жменьку листя багряного»…» [100] Слова з листа Імператриці (розд. «Юна діва»): «З вітром передаю / Із дому свого / Жменьку листя багряного / У Ваш сад, / Що ніяк не діждеться весни…» А її служниці, що вчора побували у весняному саду і сп’яніли від краси квітів, не могли приховати захоплення: «Справді, немає нічого кращого, ніж весняні барви…»

Радісний солов’їний спів разом з дзвінкими звуками «Танцю птахів» [101] Танець китайського походження, який виконували дівчатка у пташиних шоломах. лунав навколо і навіть качки на ставку видавали якісь незрозумілі звуки, приносячи велику радість слухачам, аж поки музика, на жаль, не затихла. Потім «метелики» легко спурхнули й відлетіли в танці до кущів ямабукі під рідкою огорожею.

Придворні відповідних рангів, починаючи із суке Імператриці, передаючи від одного до одного, піднесли дівчаткам високі нагороди. Як було задумано заздалегідь, «птахи» отримали хосонаґа вишневого кольору, а «метелики» – жовтого кольору ямабукі. Музикантів відповідно до їхніх звань наділили нижнім одягом та різноманітними шовками. Юґірі подарували жіноче парадне вбрання і хосонаґа світло-пурпурового кольору. А от яка відповідь пані Мурасакі прийшла від Імператриці: «Учора я була готова заридати…

«Невже такі обдаровані особи не могли скласти нічого кращого?» – подумав Ґендзі розчаровано. До речі, всім служницям Імператриці, які побували вчора в саду Весняних покоїв, пані Мурасакі також прислала вишукані дари. Але описувати все це буде досить нудно.

У садибі на Шостій лінії раз у раз влаштовувалися такі музичні розваги, і Ґендзі почувався задоволеним і щасливим. Звичайно, і його служниці не знали турбот. А імператриця Акіконому й пані Мурасакі, потоваришувавши, час від часу обмінювалися листами.

Тамакадзура, панна із Західного флігеля, після знайомства в день Пісенної ходи з пані Мурасакі стала часто писати до неї. Поки що важко було судити про глибину її душі, але її незмінно привітна вдача й відкритість у спілкуванні з людьми сприяли тому, що й вони відповідали їй приязню. Від багатьох залицяльників вона отримувала любовні листи, але Ґендзі не квапився з вибором. Іноді – мабуть, тому, що його почуття до неї були вельми далекими від батьківських, – у нього з’являлася думка: «А що, як повідомити про неї її справжньому батькові?» Юґірі, син Ґендзі, досить часто бував у Західному флігелі, підходив до завіси, і дівчина сама йому відповідала, хоча цього соромилася. Однак усі вважали їх братом і сестрою, а Юґірі був настільки серйозним, що про жодне загравання з нею не могло бути й мови. Сини міністра Двору, вслід за Юґірі, бродили засмучені навколо садиби на Шостій лінії, щоб натякнути панні про свої сердечні почуття. А вона, знаючи, що вони – її брати, таємно страждала і мріяла лише про те, щоб нарешті про неї дізнався її рідний батько, але не скаржилася і майже з дитячою довірливістю в усьому покладалася на Ґендзі. Її схожість з матір’ю не була великою, але в дечому вони мали щось спільне, хоча, безсумнівно, дівчина була набагато обдарованішою.