Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга II

Ще вдосвіта Ґендзі пішов додому, вкрай засмутивши пані Акасі тим, що не дочекався ранку. Передчуваючи, що дружина, яка чекала його повернення, напевне, буде в поганому настрої, Ґендзі, намагаючись її заспокоїти, сказав: «От дивина! Учора ввечері за розмовою зморила мене дрімота, як малу дитину, але ніхто мене не розбудив…» Однак, не діставши виразної відповіді, невдоволений, він ліг і, поки сонце не піднялося високо в небі, вдавав, що спить.

Оскільки цього дня, другого дня Нового року, відбувався Прийом високих гостей, то під цим приводом Ґендзі вирішив не зустрічатися з дружиною. У садибу на Шостий лінії, як завжди, прибули високі вельможі й принци крові. Звучала прекрасна музика, а подарунки і винагороди не мали собі рівних у світі. Гості трималися гордовито і самовпевнено, але ніхто з них не міг зрівнятися з господарем. І хоча кожен виділявся серед інших якимось талантом, але, як це не було прикро для них, всі вони блякли поряд з Великим міністром. І службовці низьких рангів, і юнаки із знатних родин були схвильовані, бо потай тішили себе надіями на прихильність панни Тамакадзури. Тож цього року атмосфера в садибі на Шостій лінії була, як ніколи, особливою. Вечірній легіт розносив пахощі квітів, на сливах почали розпускатися бруньки, а коли спустилися сутінки, задзвеніли струни й почулися голоси, які заспівали пісню «Цей палац…» [72] Народна пісня у стилі «сайбара», в якій вихваляється краса будинку заможної людини. . Вона викликала таке захоплення, що наприкінці до співаків приєднався і сам Ґендзі. Взагалі, як тільки він до чогось долучався, то під його впливом, наче від чудесного сяйва, яскравішали барви і звуки.

Ханацірусато з Літніх покоїв й Акасі з Північних покоїв, до яких ледь долинало кінське іржання та гуркіт карет новорічних гостей, нервували, як люди, що перебували в нерозпущеній квітці лотоса [73] Тобто як люди, що перебували в Чистій землі – раю, але не могли бачити й слухати Будду. . А ще гірше почувалися жінки з віддаленої Східної садиби, тобто Уцусемі й Суецумухана, що звикли до одноманітного й нудного життя, неначе люди, які втекли в гори, «аби не бачити цього сумного світу» [74] Слова з вірша: «Подався б стежкою гірською навмання, / Аби не бачити / Цього сумного світу, / Але стриножила мене / Любов моя!» («Збірка старих і нових японських пісень», 955). , проте ніколи не нарікали на черствість Ґендзі. Оскільки інших душевних турбот вони не мали, то одна з них, Уцусемі, присвятивши себе служінню Будді, повсякчас молилася, а друга, Суецумухана, схильна до вивчення різноманітних текстів, написаних простою абеткою, віддавалася читанню. В усьому іншому завдяки підтримці Ґендзі їхнє життя було досить безтурботним.

Та от коли минули неспокійні дні, Ґендзі нарешті завітав і до них. Він завжди пам’ятав про високе звання Суецумухани, дочки принца Хітаці, і з жалю до неї, принаймні при сторонніх, обходився з нею вельми церемонно. Її волосся, колись таке розкішне, останнім часом порідшало, і тепер, зиркнувши на її профіль, що викликав у пам’яті згадку про водоспад [75] Ідеться про мотив такого вірша: «За стільки літ / Він також постарів! / Посивіла верхівка водоспаду – / І пасма чорного / Не видно нагорі» («Збірка старих і нових японських пісень», 928). , Ґендзі з жалю до жінки вважав за краще не дивитися на неї. Одяг, вибраний для Суецумухани наприкінці року, з візерунчастої зеленкуватої тканини із щільним рослинним китайським орнаментом, однак, справляв жалюгідне враження з її власної вини, бо вона накинула його поверх убрання з тьмяного, до хрускоту накрохмаленого чорнуватого шовку. І вже годі було зрозуміти, чому вона не мала на собі нижнього одягу. Її ніс, як і раніше, так яскраво червонів, що не міг би загубитися у весняній імлі, а тому, мимоволі зітхнувши з жалю до неї, Ґендзі старанно відгородив її завісою. А втім, вона нітрохи не образилася, бо, нещасна у своїй безпорадності, звикла у всьому покладатися на Ґендзі, в чиїй великодушності переконалася упродовж багатьох років. «Вона живе зовсім не так, як інші, – з жалем подумав Ґендзі. – Їй справді пощастило, що я не обійшов її увагою». Коли вона говорила, її голос тремтів, видно, від холоду. Не витримавши, він запитав: «А ви не маєте служниць, які подбали б про ваше вбрання? У вашому відлюдному, спокійному житті вам годилося б носити щось тепле й м’яке. Бо, вибираючи одяг, не варто турбуватися лише про свій зовнішній вигляд».

«Мені довелося взяти на себе турботи про адзарі [76] Адзарі – монах досить високого рангу секти Тендай і Сінґон. з храму Дайгодзі, – вимушено усміхнувшись, відповіла вона. – І я нічого не змогла пошити для себе. Навіть мою хутряну накидку він забрав, от і мерзну тепер». Ішлося про її старшого брата, монаха, який також мав червоного носа.