Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга II

написала вона так, як підказало її юне серце.

В Літніх покоях Ханацірусато, які Ґендзі відвідав після Весняних, було навдивовижу тихо, й хоча ніщо – мабуть, тому що до літа було ще далеко, – не привертало до себе уваги, кожна дрібниця, проте, свідчила про тонкий смак господині. З плином років Ґендзі не втрачав до Ханацірусато щирої прихильності. Щоправда, він давно вже не залишався на ніч в її покоях, але підтримував з нею дружні стосунки, які рідко коли можна зустріти між чоловіком і жінкою. Вони розмовляли через завісу, але коли він злегка відсував її вбік, жінка не ховалася. Вона була в подарованому наприкінці року неяскравому вбранні, яке їй справді личило. Її волосся трохи порідшало. «Мабуть, їй не завадила б невелика накладка, – подумав Ґендзі. – Можливо, інший вважав би її некрасивою і невартою уваги, але я відчуваю задоволення від того, що дбаю про неї. А що сталося, коли б вона, як вітрогонка, відвернулася від мене?..» Щоразу, зустрічаючись з нею, він тішився і своєю великодушністю, і її спокійною врівноваженістю. Після того як вони по-дружньому поговорили про події минулого року, Ґендзі перейшов у Західний флігель, де оселилася панна Тамакадзура.

Хоча дівчина ще не зовсім обжилася на новому місці, оздоблення її покоїв свідчило про її вишуканий смак. Навколо снували миловиді, ошатно вдягнені дівчатка-служниці. Доросла прислуга також була досить численною, і, хоча деяких потрібних домашніх речей ще не вистачало, про кращу оселю дівчина й мріяти не могла. Сама вона в золотистому вбранні просто світилася своєю яскравою, без найменшої вади, красою, що аж очі вбирала. Волосся, трохи поріділе на кінцях, мабуть, від болісних переживань упродовж довгих років, проведених у глушині, м’яко спадаючи вниз, справляло цілком свіже враження, і Ґендзі мимоволі подумав: «А що, якби я не взяв її під свою опіку?..» Видно було, що він не готовий з нею розлучатися. Хоча дівчина звикла до частих зустрічей з Ґендзі, але, відчуваючи незвичність їхніх стосунків, жила немов у сні, а тому не відкривала йому своєї душі й цим збуджувала його цікавість.

«Мені здається, ніби ви живете в нас уже багато ро- ків… – сказав Ґендзі. – І мені приємно вас бачити. Я радий, що здійснилася моя давня мрія. Сподіваюся, що й ви почуваєтесь, як удома. Тож було б добре, якби ви навідалися в Південні покої і там разом з юною панночкою, яка тільки починає вчитися грати, вправлялися б у грі на кото. Там ніхто не скаже про вас жодного зневажливого слова».

«Зроблю так, як ви бажаєте…» – з готовністю відповіла Тамакадзура.

Пізнього вечора Ґендзі зайшов до пані Акасі. І коли відчинив двері галереї, то відчув, як крізь завісу перед її покоями на нього війнули чарівні пахощі, що свідчили про шляхетний смак господині. Її самої не було видно. «Де ж вона?» – здивувався Ґендзі, озираючись навколо. А коли помітив розкидані всюди списані аркуші паперу, взявся їх розглядати. На подушці-сидінні з білої китайської парчі в красивій облямівці лежало гарне китайське кото, в курильниці тонкої роботи диміло куриво «дзідзю», яке набувало особливої вишуканості, проникаючи в кожний куток і змішуючись з куривом «ебіко» [69] Куриво «дзідзю» використовувалося для обкурювання приміщень, а «ебіко» – як пахощі для одягу. . Розглядаючи тексти на списаних аркушах паперу, використаних для вправ з краснопису, Ґендзі зміг оцінити вишукану майстерність авторки. Пані Акасі писала простим і разом з тим приємним скорописом, уникаючи занадто складних знаків.

Мабуть, її схвилювала відповідь «паростка сосни», і вона, згадуючи зворушливі старовинні пісні, написала:

і додала: – От і дочекалася його голосу…» [70] Слова за мотивом такого вірша: «Перлиною новою / Новий рік заблистить / Завтра вранці, / Тож будемо чекати, / Коли ж соловей заспіває» (Сюївакасю», 5). А коли Ґендзі прочитав слова: «Мій дім стояв під пагорбом…» [71] Цитата з вірша: «Мій дім / Стояв під пагорбом, / Де сливи розцвітали, / І чула я не раз / Спів солов’їний» («Кокінвакарокудзьо», 1820). , то, зрозумівши, що пані Акасі написала їх для власної розради, засяяв чарівною усмішкою. Він узяв пензель і вже хотів дописати щось від себе, як раптом вона увійшла. Як і раніше, трималася скромно й шанобливо. «Іншої такої немає в цілому світі!» – подумав Ґендзі. Її волосся, що м’яко спадало вниз, виразно виділяючись на тлі білого одягу, додавало їй такого чару, що він вирішив заночувати в її покоях, хоча й не планував у перший день нового року викликати заздрість інших жінок і давати їм привід думати, що він віддає перевагу пані Акасі. Та найбільше образилися жінки з Південних покоїв пані Мурасакі.