Ранок першого дня Нового року видався ясним, без жодної хмарини на небі. Навіть за непоказними огорожами у проталинах снігу пробивалася молода зелень, крізь хиткий туман, що ніби віщував близьку весну, прозирали свіжі бруньки дерев і, природно, людські душі переповнювала радість. Ще привабливіше виблискувала садиба на Шостій лінії, а сад був наче встелений коштовним камінням. Усе тут – зовні і всередині – було настільки розкішним, що не вистачило б слів, щоб його описати.
Особливо гарним був сад перед Весняними покоями Мурасакі. Аромат сливового цвіту, що плив у повітрі, змішуючись із пахощами з-поза завіс, створював враження, що саме тут – земля Вічного блаженства. Мурасакі, попри високе становище, жила спокійно й розмірено. Наймолодших і миловидних служниць вона передала юній дочці Ґендзі від пані Акасі, а при собі залишила старших жінок, які перевершували молодих витонченістю манер і вишуканістю одягу. Зібравшись купками, жінки, справляючи «хаґатаме [64] Хаґатаме («зміцнення зубів») – куштування різних страв для зміцнення здоров’я в наступному році.
», пригощалися навіть «дзеркальними мотіі [65] Круглі, як люстерко, колобки з клейкого рису, які готували для свят.
» і, бажаючи одна одній щастя в прийдешньому році, одному з тисячі, жартували й сміялися. А коли прийшов Ґендзі, то, заскочені зненацька, вони ледве встигли опустити руки.
«О, скільки лунає побажань! Але напевне, кожна з вас має якісь свої власні прагнення. Відкрийтеся мені, і я молитимуся, щоб вони справдилися», – сказав він. Його усміхнене обличчя видавалося втіленням усіх радощів перших днів року.
Цюдзьо, особа вельми самовпевнена, відповів: «Куштуючи дзеркальні мотіі, ми повторювали: «Тисячоліття буде відбиватись…» [66] Цитата з вірша: «В краю Омі, / Де Дзеркало-гора, / Тисячоліття буде відбиватись / Твого правління / Радісна пора!» («Збірка старих і нових японських пісень», 1086).
А чого ще нам бажати?»
Від самого ранку до Ґендзі приїжджало багато гостей і тому через загальну метушню лише надвечір він зміг відвідати коханих жінок у садибі на Шостій лінії з новорічними привітаннями. Він встиг заздалегідь так ретельно причепуритись, що від нього не можна було очей відірвати.
«Сьогодні вранці я позаздрив вашим служницям, коли почув, як вони жартували, обмінюючись новорічними побажаннями. Тож дозвольте і мені разом з дзеркальними мотіі передати вам привітання з Новим роком», – сказав Ґендзі, звертаючись до Мурасакі, й злегка жартівливим тоном побажав їй довголіття:
«У дзеркалі води,
Де у ставку розтанув
Лід тонкий,
Відбилися обличчя
Безприкладно щасливого подружжя».
Справді, в цілому світі не було прекраснішої пари.
«У дзеркалі ставка
Прозоро-чистому
Ясно видніють
Щасливі люди,
Що довго разом житимуть», —
відповіла Мурасакі. Ось так за кожної нагоди вони присягалися одне одному у вічній вірності. Був день Щура [67] У день Щура зазвичай садили соснові саджанці з надією на довге життя.
, а тому побажання зустріти разом ще тисячу весен здавалися особливо доречними.
Потім Ґендзі зайшов у покої дочки, панночки Акасі. Дівчатка й молоді служниці вийшли в сад і розважалися, вириваючи соснові саджанці на пагорбі. Їм, очевидно, не сиділося на місці. З Північних покоїв, від матері панночки Акасі, принесли наче заздалегідь приготовані для цього випадку бамбукові кошички з різними ласощами. Навіть штучний, майстерно зроблений, соловей, який сидів на гілці п’ятиголкової сосни, здавалося, про щось думав.
«Мені, що постаріла,
Чекаючи, як виросте
Із паростка сосна,
О соловейку,
Сьогодні першу пісню заспівай!..»
«Бо в саду, де його не чути…» [68] Цитата з вірша невідомого автора: «Хоча б сьогодні першу пісню / Соловей заспівав, / Бо в саду, / Де його не чути, / Жити не хочеться».
– написала пані Акасі, й зворушений Ґендзі від співчуття до неї ледве стримав сльози, недоречні в цей святковий день, коли люди бажають одне одному щастя.
«Напишіть відповідь самі, – сказав він. – Бо хто, як не вона, заслуговує вашої першої пісні?» – і сам приготував для дочки туш і пензлик. Дівчинка була настільки гарною, що навіть людей, які бачили її з ранку до вечора, не втомлювала її краса. Милуючись нею, Ґендзі мимоволі відчув провину перед нещасною матір’ю, яка стільки років мусила жити в розлуці з дочкою.
«Хоч років чимало минуло,
Як рідне гніздо
Соловей залишив,
Та хіба міг забути
Сосну, на якій змалечку жив?» —
Читать дальше