Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Ось тобі й безсмертна слава, залежна від збереження одного-єдиного каменя! Додай до цього загибель книжок, у яких твоє ім’я записане твоєю власною або чужою рукою. Щоправда, кінець їм настає пізніше, оскільки книжки зберігають пам’ять триваліше, ніж гробниці; однак теж неминуче пропадають через незліченні несприятливі обставини — доля не жаліє книжки так само, як решту всього. Крім того, книжкам теж притаманно старіти і помирати.

відказують на твою дитячу наївність твої ж таки вірші. Атож. Я можу підсумувати також твоїми власними рядками:

Тепер тобі відома моя думка щодо слави, яку я виклав детальніше, ніж того потребували я чи ти, проте стисліше, ніж вимагала суть питання. Чи, може, все це тобі теж видається «заяложеною байкою»?

Ф р а н ч е с к о

Аж ніяк не за байку сприйняв я твої слова, що заронили в мою душу нове бажання, яке витіснило попереднє, старе бажання. І хоч майже все це було мені раніше відомо і я часто чув подібні слова, бо, як каже наш Теренцій, «нічого не випадає сказати такого, що не було б сказано раніше», однак має чимале значення і стиль мовлення, і переконливість викладу, і авторитет промовця. Та, звісно, я хотів би почути твоє остаточне судження: звелиш ти мені покинути всі мої заняття і жити без слави чи порадиш мені який-небудь середній шлях?

А в г у с т и н

У жодному разі не кажу я тобі жити без слави, але знову пораджу віддати перевагу чеснотам перед славою. Тобі відомо, що слава — це начебто тінь чесноти; і так само, як тіло не може не кидати тіні проти ясного сонця, доброчесність не може не породжувати слави у всепроникному Божому сяйві. Тому, хто зрікається істинної слави, відмовляється від чеснот як таких; а якщо відкинути чесноти, життя людини залишається подібним до життя безсловесних тварин, ладних в усьому слухати голосу хтивості, єдиної форми любові серед тварин. Тому дотримуйся ось якого правила: чесноти викохуй, про славу не дбай. Як казав Марк Катон, що менше домагатимешся слави, то більше її надбаєш. Не можу втриматися, щоб не навести, принагідно, також твоє власне свідчення:

Упізнаєш віршик? Твій. Божевільним видався б той, хто бігав би до нестями під палючим сонцем, щоб помилуватись на свою тінь і показати її іншим; і нітрохи не розумніший той, хто в розпалі свого життя до нестями бігає всюди, намагаючись якнайдалі поширити свою славу. Іди до своєї мети, а твоя тінь сама йтиме за тобою; дбай про чесноти, слава не обминає доброчесних. Я маю на думці ту славу, яка тяжіє до істинних чеснот. Що ж до тієї, яку здобувають іншими тілесними чи розумовими викрутасами, яких людська суєтність вигадала без ліку, то вона й називатися славою не гідна. Отож ти, що скнієш над писанням книжок, надто у твоєму віці, виснажуючи свої сили, жертвуючи власним спокоєм, допускаєшся глибокої помилки; забувши про свою сутність, ти поглинений чужою. Заколисаний порожніми мріями про славу, ти не помічаєш, як минає короткий термін життя.

Ф р а н ч е с к о

Як же мені діяти? Покинути свої праці незавершеними? Чи не було б розумніше пришвидшити роботу і, з Божою поміччю, довести її до кінця? А позбувшись цих турбот, я вільно рушив би до вищої мети. Бо чи ж можу я зі спокійним серцем полишити на півшляху таку вагому справу, в яку вже вклав стільки сил і часу?

А в г у с т и н

Бачу, на яку ногу ти кульгаєш. Ти вважаєш за ліпше покинути самого себе, ніж свою писанину. Але я взяте на себе зобов’язання виконаю — наскільки успішно, залежатиме від тебе. Скинь зі своїх плечей вантаж давнини: подвиги римлян достатньо прославлені самою історією і пером інших письменників. Полиш Африку тим, кому вона належить: ти не додаси слави ні своєму улюбленому Сципіонові, ні собі — його вже нема куди вище підносити, а ти видираєшся за ним надто звивистою стежкою. А відкинувши все другорядне, ти, нарешті, повернеш собі самого себе і, повертаючись до того, з чого ми починали, почнеш зосереджені роздуми про смерть, до якої ти непомітно наближаєшся. Розірвавши завісу, розсій темряву і втопи в неї зір. Нехай не минає для тебе бодай один день чи ніч без передбачення найвищого часу. І нехай нагадує тобі про нього все, що відкриється твоїм очам і твоїй душі. Змінюються небо, земля і моря, то на що може сподіватися людина, тлінне створіння? Невпинно чергуючись, змінюються пори року, і ти глибоко помиляєшся, гадаючи, буцім ти один можеш залишатись незмінним. Як витончено висловив це Флакк: