Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Ф р а н ч е с к о

Я знаю цю стару, заяложену філософську байку: вся земля подібна до однієї малої дрібки, одна душа живе незліченні тисячоліття; слава ж людська не здатна наповнити ні цю малу дрібку, ні душу. Знаю також інші вислови такого роду, що ними намагаються відбити любов до слави. Але прошу тебе, якщо маєш вагоміші аргументи, виклади їх одразу. Бо я з досвіду знаю — все це справляє враження, але не переконує. Адже я не мрію зробитись безсмертним богом і володіти небом і землею. Мені досить людської слави; її лише прагну, бажаючи того, що доступне смертному.

А в г у с т и н

О, як ти нещасний, коли ти говориш правду! Якщо не прагнеш безсмертя, не пам’ятаєш про вічне, ти належиш землі. Твої справи кепські, навіть — безнадійні.

Ф р а н ч е с к о

Борони мене Боже від такого божевілля. Завжди я палав любов’ю до вічності — закликаю у свідки свою совість, якій відомі усі мої помисли. Я сказав чи, якщо ненароком обмовився, я хотів сказати, що, як смертний, я користуюся з того, що доступне смертним, і не намагаюсь ґвалтувати природу речей несумірними гордими бажаннями. Тому, домагаючись людської слави, я усвідомлюю, що і я, і вона, ми обидвоє смертні.

А в г у с т и н

Наскільки резонно, настільки ж нездарно, заради порожнього подуву, що, як ти сам визнаєш, мине безслідно, ти відмовляєшся од вічного.

Ф р а н ч е с к о

Аж ніяк не відмовляюсь. Може, тимчасово віддалив себе…

А в г у с т и н

Зволікання надто небезпечне, коли біг часу такий стрімкий, а життя таке швидкоплинне! І я хочу, щоб ти сказав мені: якби той, хто один визначає термін життя і смерті, нині призначив тобі один тільки повний рік життя і ти знав би про це напевно, як би ти розпорядився цим роком?

Ф р а н ч е с к о

Я витрачав би час тільки на істотні речі, вкрай заощадливо й обачно. Та чи наважився б хто відповісти інакше, якщо він у здоровому глузді!

А в г у с т и н

Відповідь схвалюю, але своє здивування людським безумством у справі не міг би висловити ні я, ні будь-хто з наймайстерніших ораторів: якби навіть зібрати весь їхній хист і зусилля воєдино, їхнє красномовство виявилось би безпорадним.

Ф р а н ч е с к о

З якого приводу таке здивування?

А в г у с т и н

З приводу вашої скупості, попри надійність і марнотратства у непевності; тим часом, якби мали краплину здорового глузду, ви чинили б навпаки. Адже хоч який короткий річний термін, він гарантований тим, хто сам не обманює і кого неможливо обдурити. Отже, цей рік можна було б розділити на довільні частини на свій розсуд, заздалегідь призначивши останні години турботам про спасіння душі. Але таке вже ваше гідне прокляття загальне безумство, що, не знаючи, чи матимете час на останні вищі потреби, ви гаєте його на нісенітниці так, наче маєте того часу досхочу. Той, кому призначено прожиття рік, володіє чимось надійним, хоча й невеликим; але всі ви, смертні, живете у світі, де смерть вражає навмання, тож не маєте певності не тільки щодо одного року, але навіть щодо одного дня чи навіть години. Кому призначено рік життя, той, по завершенні терміну в шість місяців, має ще півроку; а тобі, коли втратив нинішній день, хто гарантує тобі завтрашній? Ось слова Цицерона: «Кожен знає напевне, що помре, але не знає, чи вже сьогодні», і ніхто не буває настільки юним, щоб «мати певність, що дотягне до вечора». Тому я питаю тебе і питаю всіх смертних, які, зазираючи у прийдешнє, нехтують теперішнім:

Ф р а н ч е с к о

Ніхто не знає, відповім за себе і за решту всіх; але ми сподіваємось принаймні на той рік, що на нього, як казав Цицерон, сподівається кожна людина, хоч би якою старою була.

А в г у с т и н

Але, за тим-таки Цицероном, сподівання не тільки старих, але навіть юних є марними, коли вони сподіваються на сумнівне замість певного. Але якщо припустити (хоч це неможливо), що життя з певністю протриває у повному обсязі, чи не видається тобі безглуздям найкращі роки з найпліднішого періоду цього життя віддати на привертання до себе чиєїсь уваги і на тішення слуху публіки, а найгірші, останні роки, безплідні через клопоти і втому, приберегти для себе і для Бога, щоб подбати про спасіння душі? Тож навіть за умови впевненості в часі чи не видається тобі помилкою відкладати ліпше заради гіршого?

Ф р а н ч е с к о

Моє ставлення нераціональне. Я переконаний, що ту славу, на яку можна сподіватися тут, на землі, треба шукати у житті, доки є нагода; а ту велику, що панує на небі, на землі однаково годі й шукати. Звідси я й виводжу той порядок: і все ж про суєтні справи дбати, доки ми серед смертних; а на заміну вже скороминущому прийде вічне, бо такий перехід є поступом. А у зворотному напрямку то був би занепад.