Сей-шьонаґон - Записки в узголів’ї

Цікаво, що одним із перших європейців, хто звернув увагу на цю особливість японського національного менталітету – специфічне ставлення японців до навколишньої природи, що, безумовно, не могло не знайти свого віддзеркалення в японському образотворчому мистецтві, – був голландський художник Вінсент ван Ґоґ (1853–1890), який з цього приводу зазначав: «Досліджуючи мистецтво японців, ми постійно відчуваємо в їхніх речах розумного філософа, мудреця, який витрачає свій час – на що? На вимірюваня відстані від Землі до Місяця? На аналіз політики Бісмарка? Ні, просто на споглядання травинки» [цит. за кн.: Федоренко Н. Т . Кавабата Ясунари. Краски времени: очерки. – М., 1982. – С. 21].

Саме «Записки в узголів’ї» Сей-шьонаґон, можливо, як жодний інший літературний твір, що з’явився на теренах Японії протягом IX–XX ст., чудово ілюструють це влучне спостереження відомого художника. Адже що саме японській письменниці «дороге як пам’ять»?

«…Маленькі клаптики шовку, які випадково знайшла між сторінками книги. Засохлі мальви. Віяло, яким користувалася минулого року» [див.: дан № 30].

А що вона вважає «витончено прекрасним»?

«…Сироп із солодкої лози з дрібно нарізаним льодом у новій металевій чашці. Сливовий квіт під снігом. Коли малеча їсть полуницю. Чотки з кришталю» [див.: дан № 49].

Саме «Записки в узголів’ї» найяскравіше втілили головний естетичний принцип, на якому базувалася практично вся японська культура та література доби Хейан – «моно-но аваре» ( яп.: 物の哀れ – «чарівний смуток речей» або «сумна чарівність речей» ). Щоб переконатися в цьому, достатньо навести назви окремих розділів (данів) цього твору, який став своєрідним естетичним кодексом доби Хейан. До окрім уже названих нами «перелікових» данів : «Те, чому можна позаздрити», «Те, що вселяє побоювання», «Те, що сповнене чарівності», «Те, що викликає огиду» можна додати також такі дани, як, наприклад:

«Те, що наводить сум’яття»;

«Те, що дратує»;

«Те, що зачіпає серце»;

«Те, що навіває сум»;

«Те, що любо серцю»;

«Те, що породжує тривогу»;

«Те, що не можна порівнювати»;

«Те, що рідко зустрічається»;

«Те, що не має логіки»;

«Те, що гріє душу»;

«Те, що навіває смуток»;

«Те, що розкішно»;

«Те, що зачаровує своєю витонченістю»;

«Те, що немає сили стерпіти»;

«Те, що вже набридло»;

«Те, про що жалкуєш»;

«Те, що здається безкінечним»;

«Те, що чується по-особливому»;

«Те, що виглядає гірше на картині, ніж у житті»;

«Те, що виглядає на картині краще, ніж у житті»;

«Те, що проникає до самого серця»;

«Те, що виглядає огидно»;

«Те, на що жаль дивитися»;

«Те, від чого стає жарко»;

«Те, від чого стає соромно»;

«Те, що не має жодної вартості»;

«Те, від чого ніяковієш»;

«Те, що навіює нудьгу»;

«Те, що розвіює нудьгу»;

«Те, що нікуди не годиться»;

«Те, що виглядає брудним»;

«Те, що здається вульгарним»;

«Те, від чого стискається серце»;

«Те, що розчулює»;

«Те, у чому проявляється невихованість»;

«Те, що жахає»;

«Те, що набуває цінності тільки в особливі дні»;

«Те, про що хочеш дізнатися скоріше»;

«Те, що викликає тривожне нетерпіння»;

«Те, що нагадує минуле, але зараз втратило будь-яку цінність»;

«Те, що вселяє побоювання»;

«Те, що так далеко, хоча й здається так близько»;

«Те, що близько, хоча й здається таким далеким»;

«Те, що сповнене чарівності»;

«Те, що має бути великим»;

«Те, що має бути коротким»;

«Те, що личить дому»;

«Те, що породжує неспокій»;

«Те, що виглядає грубо»;

«Те, що пролітає повз»;

«Те, що людина не помічає»;

«Те, що лякає»;

«Те, що вселяє упевненість»;

«Те, що радує»;

«Те, що гідне поваги»;

«Те, що не радує»;

«Те, шо неприємно вимовляти»;

«Те, що неприємно бачити».

Перед нами постає яскрава картина «світу речей» тієї історичної доби, коли письменниця писала свій твір, речей, які постійно оточували мешканців японської столиці, якими вони щодня користувалися чи просто спостерігали. Саме вони породжували в їхніх серцях «чарівний смуток», адже принцип моно-но аваре ґрунтувався на підставі наявності у будь-яких речах, предметах, явищах природи тощо – тобто в усьому сущому – особливої привабливої і неповторної чарівності, яку не так легко розгледіти, оскільки зазвичай вона була завуальованою чи прихованою. Цей естетичний принцип японської естетики IX–XII ст. тісно пов’язаний із синтоїстською вірою в те, що кожна річ має власне божество – камі і власну душу – монотама (або моноґокоро ), і, відповідно, свої особливі, неповторні якості. А «смутку» цій «чарівності» додавало буддійське розуміння недовговічності, швидкоплинності людського життя, мінливості людської долі в цьому одвічному і невмирущому світі, про які укладач поетичної антології «Кокін-вака-шю» («Збірка давніх і нових японських пісень», 805 р.) Кі-но Цураюкі у своїй відомій передмові до цієї антології писав: