Публий Овидий (Назон) - Метаморфози

609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.

610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає

611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.

612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,

613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої

614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.

615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,

616] Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,- каже,-цю кралю».

617] Що тут.робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,

618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,

619] Сором - погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти

620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї

621] Не відступлю- здогадатися може, що це й не теличка...

622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася

623] Страху: «Ануж мене знову піддурить...» - і ось до телички

624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. .

625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:

626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,

627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.

628] Як, отже, б він не стояв,- не спускатиме погляду з Іо:

629] Спиною навіть до неї повернений - все ж її бачить.

630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,

631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.

632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах.

633] Спить не в постелі м'якій - на землі, нещаслива, дрімає,

634] Де, бува, й травки немає, а п'є - з каламутних потоків.

635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,

636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.

637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1-

638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.

639] Вийшла до берега якось вона - це був Інаха берег,- [28]

640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,

641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.

642] Не впізнають її сестри-наяди, та й Інах не знає,

643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,

644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.

645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,

646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,

647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,

648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.

649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,

650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.

651] «Горе мені!» - простогнав тоді батько й повиснув на білій

652] Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.

653] «Горе! - повторює знов.- Чи це ти, моя доню, за ким я

654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,

655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,

656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе

657] Стогін, або заревеш - ось і вся поміж нами розмова.

658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,

659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),

660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.

661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:

662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами -

663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».

664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває

665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя

666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі

667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.

668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди

669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда

670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.

671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню

672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.

673] Так спорядившись, Юпітера- син із високого неба

674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,

675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:

676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями

677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.

678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.

679] «Сядь,- каже,- хто б ти не був, на камені тім побіч мене.

680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має

681] Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».

682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,

683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,

684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.

685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало