Луций Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

А чому ти затримуєш мене на тому, що сам же називаєш «брехливим» і про що складено стільки книжок? Усе життя бреше мені. От і злови його на тій брехні й наверни, раз такий гострий на думку, до правди(3). Адже воно вважає необхідним навіть те, що чи не на більшу половину - зайве. Але й те, що не є зайвим, здебільшого не може спричинитись ні до нашого щастя, ані до блаженства. Бо що необхідне, те не конче мусить бути благом: ми ж насміялися б над самим цим поняттям, коли б назвали благом, скажімо, шматок хліба, миску крупника чи там ще щось, без чого не прожити. Що благо, те завжди необхідне, а що необхідне, те не завжди благо, оскільки необхідними бувають цілком нікчемні речі. Хто аж так не визнається на цінності блага, щоб рівняв його до речей щоденної потреби? То хіба не варто зосередитись на одному: показати всім, скільки часу йде на придбання зайвого, скільки людей, поки здобувають засоби для життя, втрачають за тими клопотами саме життя? Приглянься до кожного зокрема, подумай про всіх: нема такої людини, щоб її життя не зазирало у завтрашній день.- «А що в тім поганого?» - запитаєш.- Гіршого й не буває! Таж усі ті люди не живуть, а лише збираються жити: все відкладають на завтра. Скільки б ми не докладали зусиль, життя все одно пробігає скоріше, а ще коли зволікатимемо, то воно так і промчить повз нас, мовби й зовсім не було нашим; в останній наш день закінчується, а пропадає - щодня. Але, щоб не виходити за межі листа, який повинен вміщатися у лівій руці читача, на другий раз відкладу свою суперечку з діалектиками, що надто скрупульозно займаються чимось одним, занедбуючи інше, важливіше.

Бувай здоров!

Сенека вітає свого Луцілія!

Обіцяну твою книжку я отримав і, збираючись прочитати її на дозвіллі, розгорнув, аби лише спробувати смак. Та вона заманила мене йти далі. Скільки в ній красномовності, зрозумієш ось із чого: видалась мені короткою, хоча з першого погляду можна припустити, що це твір Тіта Лівія чи Епікура, але ніяк не мій і не твій. Такою насолодою мене привабила й затримала коло себе, що я прочитав її без жодної загайки. Кликало мене сонце, нагадував про себе голод, погрожувала дощова хмара, але я дочитав її - мов до дна вихилив усю. І звідав не лише приємність, але й сповнився радістю. Скільки тут хисту, скільки запалу! Сказав би я також, які тут пориви, якби мова то влягалась, то знову, зметнувшись, набирала висоти. Ні, то не порив, а мірний лет, мужній, врочистий плин думки, а попри те час од часу зустрічається тут щось дуже лагідне, солодке.

Ти справді, Луцілію, величний, піднесений духом. Хочу, щоб ти й далі був таким же, щоб ішов тією ж стежкою. Має свою вагу й те, про що пишеш. Тому-то варто вибирати вдячний, плідний предмет, що не тільки б заполонив твій хист - щоб і збуджував його. Втім, про книжку напишу тобі докладніше, коли ще раз візьму її до рук. Наразі про неї можу судити в такій мірі, мовби не прочитав її, а лиш прослухав. Дозволь мені пильніше приглянутись до неї. Тобі нічого боятися: почуєш правду. Ти щаслива людина: не маєш чогось такого, через що хтось був би зацікавлений брехати тобі з такої далини, хіба що, коли й причини нема, брешемо вже за звичкою.

Бувай здоров!

Сенека вітає свого Луцілія!

Мені приємно чути від тих, хто побував у тебе, що ти приязно ставишся до своїх рабів. Так і личить людині такої розсудливості, такої освіти, як у тебе.- «Вони раби».- Але ж - люди.- «Вони раби».- Але ж під твоєю крівлею живуть.- «Вони раби».- Але - й покірні твої друзі.- «Вони раби».- Але - й товариші по рабству, якщо зважиш на те, що над ними й над тобою - однакова влада фортуни.

Мені смішно з тих, хто вважає для себе ганьбою сісти до обіду разом із своїм рабом, та ще й тому, що за найбундючнішим звичаєм довкола господаря, який обідає, повинна стояти ціла юрба рабів. А він, той господар, їсть більше, ніж може в собі вмістити; з непомірною захланністю напихає роздуте черево, що вже й відвикло від своїх обов'язків: з трудом поглинає наїдки, але ще з більшим трудом звільнюється від них. А тим часом нещасливим рабам не можна розкрити рота, аби хоч слово мовити. Різка вгамовує навіть найтихіший шепіт. Варто комусь мимоволі кашлянути, чихнути чи гикнути - не омине і його свистяча лозина. Гірко розплачується кожен, хто хоч чимось порушить тишу. Так вони й вистоюють цілими ночами - голодні, німі, непорушні. Тому-то й говорять поза очі про господаря ті, кому не дозволено говорити в присутності господаря. Зате інші, кому не лише при господареві, але й з ним самим можна було побалакати, кому не зашивали рота,- ті готові були підставити замість нього шию під меч, готові, одвертаючи від господаря небезпеку, своєю головою важити. За столом вони говорили, на дибі - мовчали.