Луций Анней Сенека: Моральні листи до Луцілія

Уже й на кінцівку лист напрошується. Ось тобі - корисна й помічна порада, яку варто б закарбувати у пам'яті, в душі: «Потрібно вибрати якусь одну зразкову людину й постійно її мати перед очима, щоб жити так, начеб та людина бачила наше життя, все робити саме так, начеб вона спостерігала за кожним нашим учинком». А радить це, мій Луцілію, Епікур. Приставляє до нас охоронця, наставника, й недаремно: чимало б уникнули ми похибок, якби, готові схибити, знали, що матимемо свідка того вчинку. Тож нехай наша душа має когось такого, кому б виявляла шану, чиїм велінням очищувала б найпотаємніші свої сховки. Щасливий же той, хто здатний вдосконалювати когось не тільки живим спілкуванням, присутністю, а самою думкою про себе - коли інший про нього думає! Щасливий і той, хто так уміє когось поважати, що на один лише спогад про нього наводить лад і порядок у своїй душі! Хто настільки може шанувати іншого - буде й сам у скорому часі шанований. Вибери, скажімо, Катона.

А якщо він видасться тобі надто суворим, то бери за зразок мужа лагіднішої вдачі - Лелія. Одне слово, вибирай того, хто подобався б тобі й способом свого життя, і мовою, і навіть обличчям, у якому віддзеркалюється душа. Сам же собі вказуй на нього - як на опікуна, як на приклад. Кажу-бо: потрібен хтось такий, хто мимоволі б виправляв наші звичаї - криве лиш правилом вирівнюють.

Бувай здоров!

Сенека вітає свого Луцілія!

Всюди, куди не гляну, бачу докази своєї старості. Якось я побував у своїй підміській садибі і, вгледівши там близький до руїни будинок, поцікавився витратами на його відбудову. Мій управитель відповідає на те, що в цьому не його вина, що він робить усе потрібне; дворище, однак,- старе. А це ж те саме дворище, яке виросло в мене на очах. Що ж то чекає мене, коли й те каміння, при мені закладене, вивітрюється?.. Злий на управителя, хапаюся за перший-ліпший привід до гніву. «Платани ці,- кажу,- явно занедбані: на них же й листочка нема; а галуззя... яке засохле і вузлувате! Які порепані й понурі стовбури! Цього б не трапилось, коли б їх обкопував хтось, поливав».. Він же присягається моїм генієм(1), що робив усе як треба, що не занедбує у своїх обов'язках жодної дрібниці; платани, однак,- старі. А ті дерева (хай це буде між нами) я сам колись садив, сам милувався, як вони в перший лист зодягались... Потім, озирнувшись на двері, я аж скрикнув: «Гей, а це хто такий на порозі? Хто цей недогарок, що наче й справді зібрався на той світ? Звідкіля він тут? Що за радість спроваджувати сюди чужого мерця?» А він на це: «Не впізнаєш мене? Я ж Феліціо, син твого управителя Філосіта, твій улюбленець, якому ти так часто дарував забавки». Що за маячня! Мусив же він ще хлопчиною бути моїм улюбленцем! А тепер... от саме зуби випадають.

Так ось, завдяки моїй підміській садибі, зринає переді мною, куди не гляну, моя старість. Обнімімо ж її, покохаймо! Багата втіхами й вона, якщо лише знаєш, як нею користуватись. Плоди найсмачніші, коли минаються. Дитинство найжаданіше, коли покидає нас. Того, хто заприязнився з вином, найбільше вабить останній келих, який довершує сп'яніння. Свою найбільшу радість усяка насолода відтягує насамкінець. Найприємнішим є вік похилий, який ще не дуже стрімко спішить до небуття. «Певну насолоду, гадаю, знає навіть той вік, що торкнувся вже своєї останньої межі. Замість утіх принаймні втішаємося тим, що не відчуваємо в них жодної потреби. Як солодко усвідомити, що всі пристрасті, впокорені, вже позаду! «Важко, проте,- відмовиш,- мати перед очима образ смерті».- Передусім вона повинна бути перед очима як літньої людини, так і юнака: чей же не викликають нас відси за списком. До того ж ніхто не є вже настільки старим, щоб не мав права сподіватись хоча б ще на один день. А день - це крок життя. Весь наш вік складається з частин. Він містить у собі немов ряд кілець, де кожне мале кільце оточується щораз більшим. Є, отже, кільце, яке обіймає й охоплює всі інші: воно простирається від дня народження аж до останнього дня. Є таке, що замикає дитячі роки. Є й інше, що своїм обводом в'яже ціле дитинство. Потім, є кожен рік зокрема, який містить у собі всі пори; у повторному чергуванні цих пір спливає життя. Місяць оперізується вужчим колом. Найкоротший обіг робить день, але й він іде від початку до кінця -- від сходу й до заходу сонця. Тому Геракліт, якого нарекли Темним за темність його мови, сказав: «Кожен день рівний всякому іншому». Слова, які всяк розуміє по-своєму. Один вважає, що дні рівні між собою годинами, й не помиляється. Бо якщо день - це проміжок часу, що включає двадцять чотири години, то, виходить, що й дні мусять бути рівними: ніч бере собі те, що втрачає день. Інший стверджує, що один день рівний усім іншим дням на підставі подібності: нічого ж такого не буває навіть у найдовший обіг часу, чого б ти не знайшов у межах одного дня - світла й темряви. У чергуванні колових змін, що відбуваються в світі, ці проміжки світла й темряви стають численнішими, а не іншими, хоча кожен з них постійно то коротший, то довший. Тому-то кожен день слід укладати так, немовби він замикав ряд, перетинаючи і довершуючи все життя. Пакувій(2), зробивши собі із Сірії провінцію, перейняв і тамтешні звичаї: щоденно вшановував себе похоронним бенкетом, після якого відносили його до спальні під музику, оплески й оклики гультяїв: Bebiōtai, bebiōtai(3). Не було дня, щоб він не влаштовував собі, скажу так, виносу свого тіла. Так ось те, що він робив, усвідомлюючи свій пересит, робімо й ми, усвідомлюючи свою чесність, і, йдучи на сон, задоволені й веселі, повторюймо: