Лонг: Дафніс і Хлоя

На те Дафніс відповів йому: «Мене коза вигодувала, як колись і Зевса9. Пасу я кіз, і вони ростуть більші, ніж твої корови. Я зовсім не пахну погано, як і Пан, що також є цапом. У мене вдосталь сиру, печеного хліба, білого вина, а це і є майно багатих селян. Я гладенький на обличчі, як Діоніс10, а темний, як гіацинт. Сильніший же Діоніс від сатирів11, а гіацинт від білих лілей. А ти, Дорконе, рудий, як лис, і бородатий, як цап, і білий, як міщанка. Коли захочеш когось поцілувати, то мене поцілуєш в уста, а його в щетину бороди. Пам'ятай, дівчино, що тебе вигодувала овечка, але ти прекрасна».

Хлоя не могла стриматися: раділа від похвали й, давно прагнучи поцілувати Дафніса, підскочила до нього й поцілувала, хоч невміло, просто, проте змогла розпалити в його душі пломінь кохання, Доркон ІЗ болем у серці відійшов від них і шукав іншого шляху до любові. Л Дафніс, начебто Хлоя не поцілувала, а вкусила, раптом спохмурнів і зітхав без упину, його серце сильно билося в грудях, дивитися прагнув тільки на Хлою, а, споглядаючи, обливався рум'янцем. Тоді вперше з подивом помітив, що волосся її русяве, що очі в неї великі, голубі, щоки біліші, ніж козяче молоко; начебто вперше розкрилися його очі, а до того був сліпий. Тож не брав із собою їжі, хіба тільки трошки покуштувати; не пив, хіба тільки скроплював уста з необхідності; став мовчазний, хоч до того був балакливий та невгомонний, мов цвіркун; зараз сидів нерухомо, хоч був непосидющий, як кози. Тепер не дбав про своє стадо, залишив сирінгу, лице його стало блідіше, ніж трава влітку. Розмовляти міг лише з однією Хлоєю, а коли залишався без неї, то говорив сам собі:

«Що наробив мені поцілунок Хлої? Вуста в неї ніжніші, ніж пелюстки троянди, солодші від меду, поцілунок мучить сильніше, ніж бджолине жало. Часто я цілував козенят, часто — молоденьких ягнят і телятко оте від Доркона, але цей поцілунок інший. Дух у грудях запирає, серце б'ється, наче хоче вискочити, душа завмирає, а я знову хочу цілувати. О нещасна перемого! О дивна хворобо, імення якої мені невідоме. Чи, може, Хлоя випила якусь отруту перед поцілунком? Тож чому не померла? Ось солов'ї виспівують, а моя сирінга мовчить. Ось козенята стрибають, а я сиджу. А як цвітуть квіти! Я ж не в силі плести віночків! Уже розцвіли фіалки та гіацинти, а Дафніс в'яне. Чи ж Доркон здаватиметься вродливішим від мене?»

Такі муки терпів прекрасний Дафніс і таке говорив, скуштувавши вперше і слів, і дій Еротових. А Доркон-волопас, закоханий у Хлою, підстерігши Дріаса, коли той садив виноградну лозу, приніс йому декілька пишних сирів і подарував, наче був йому давнім приятелем ще відтоді, коли сам пас отару. З такого почав свою мову й між іншим — кинув кілька слів і про Хлоїне заміжжя. Якби взяв її за жінку, то дав би, — так обіцяв, — багато подарунків: пару волів до плуга, чотири рої бджіл, п'ятдесят молодих яблуньок, шкіру бика на взуття, телятко-річняк, що вже не потребує молока; отож Дріас, заворожений подарунками, ледве не погодився на одруження. Однак, розміркувавши, що дівчина достойна кращого жениха, і, побоявшись, щоб не впасти в щось непоправне, коли про це стане відомо, не погодився на весілля, просив вибачити й відмовився від подарунків.

Отак удруге підвела Доркона надія, та позбувся він дарма добреньких сирів, тоді задумав силою здобути Хлою, коли буде вона сама. Він, підстерігши, що молодята щодня женуть стадо до водопою позмінно, то Дафніс, а то Хлоя, задумав хитрість, гідну пастуха. Узявши велику вовчу шкуру, — саме з того вовка, якого вбив колись бик, захищаючи корів, — натягнув її на себе від ніг до плечей, передні лапи на руки, а задні — на ноги аж до п'ят, а вовчою пащею прикрив голову, як гопліт шоломом. Потім, визвірившись якнайстрашніше, заховався біля джерела, з якого вівці та кози пили воду після паші. Джерело було в долинці, навкруги позаростало аканфом, ожиною, невисоким ялівцем і терням: там легко міг зробити засідку навіть справжній вовк. Затаївшись там, Доркон чекав години водопою і мав великі надії налякати Хлою своїм виглядом та схопити її у свої лаписька.

Небагато минуло часу, і Хлоя пригнала стада до джерела, залишивши Дафніса, який рвав зелене листя, щоб догодувати цапів після пасовиська. За козами та вівцями бігли собаки, як сторожа, і носами винюхували навкруги, тож нюхом викрили Доркона, коли він ворухнувся, щоб напасти на дівчину, і кинулися на нього, як на вовка, голосно гавкаючи. Вони кусали за шкіру, оточивши його, аж поки волопас не піднявся зі страху. Соромно стало йому, і заліг він тихенько в гущавині, поки шкура була йому захистом, адже побоювався, що його впізнають. Коли Хлоя, перелякана ще відтоді, коли вперше глянула на нього, почала кликати Дафніса на допомогу, а собаки, стягнувши з Доркона шкуру, кусали тіло, то він, гірко заплакавши, попросив допомоги у Хлої та Дафніса, що прибіг сюди. Обидва заспокоїли собак звичними для них словами, а покусаного на плечах і стегнах Доркона відвели до джерела, обмили рани там, де були сліди зубів, і помастили свіжим ликом в'яза, пожувавши його перед тим. А тому що не знали підступних любовних вибриків, вважали таку витівку Доркона з вовчою шкурою пастушим жартом і зовсім не гнівалися на нього, а навпаки — потішали, провівши трохи, а тоді відпустили його додому.