Невідомо - terri-pratchet-pravda

- Але, можливо, саме на цьому місці колись був жертовник забутого культу з жахливим ритуалом, і всі мешканці околиць порозбігалися світ за очі, а тепер привиди минулого чекають лише на збіг обставин, котрий дозволить їм повернутись до занедбаного жертовника, щоб, гм, знову жерти людей?

- Що? – спитав Вернигора.

Він безпорадно подивився на Вільяма, котрий зміг лише додати:

- Тут робили коники-гойданки.

- Справді? Мені завжди вбачалося в кониках-гойданках щось лиховісне, – сказав Правитель Ветерані, але виглядав він при цьому дещо розчарованим.

Та ось його обличчя просвітлішало. Він показав на велику кам’яну брилу, яку гноми використали за опору для верстата.

- Ага, – сказав він. – Не відаючи, що коїть, хтось вийняв цього каменя з-під руїн прадавнього мегалітичного храму, цей камінь пахне кров’ю тисяч жертв, і їхні душі, звичайно ж, повстануть у пошуках помсти, можете в цьому не сумніватися.

- Його спеціально для мене вирубав мій брат, – сказав Гунілла. – І мені не подобається ця розмова, шановний. Ким ви себе вважаєте, що прийшли сюди й верзете ці дурниці?

Вільям ступив уперед з усією швидкістю, до якої його спонукав спалах жаху.

- Даруйте, чи можу я на хвильку відвести пана Вернигору вбік та дещо йому пояснити? – швидко спитався він.

Яскрава посмішка Патриція не зникла й на півмиті.

- Яка чудова ідея, – сказав він, доки Вільям відштовхував гнома в куток. – Закладаюсь, пізніше він вам подякує.

Ветерані продовжував стояти, спершись на костур, та розсіяно споглядати верстат, а Вільям де Ворд за його спиною провадив короткий екскурс в політичні реалії Анк-Морпорку – особливо торкаючись тих із них, що стосувалися наглої смерті. В останньому Вільям допомагав собі жестами.

За півхвилини Вернигора знову підійшов до Патриція і став перед ним, устромивши великі пальці за пояс.

- Я говорю, як звик, – сказав він, – і називаю речі своїми іменами...

- А що ви називаєте лопатою? – урвав Правитель.

- В житті не тримав у руках лопати, – ображено сказав гном. – «Лопати» бувають у селян. Але я називаю заступ заступом8!

- Я так і думав, – сказав Ветерані.

- Юний Вільям каже, що ви – безжалісний деспот, котрому не подобається друкарство. Але я кажу, що ви – благородна людина, котра не позбавить чесного гнома його невеликого заробітку, чи не так?

І знову посмішка Ветерані й не поворухнулася.

- Пане де Ворде, на хвилинку...

Патрицій компанійськи обійняв Вільяма за плечі й акуратно відвів його вбік від скупчення гномів.

- Я тільки сказав, що дехто називає вас... – почав Вільям.

- Хвилинку уваги, шановний, – сказав Патрицій. – Я думаю, що, всупереч усьому досвідові, я міг би повірити в те, що тут дійсно відбувається просто невеликий бізнес, розвиток якого таки обійдеться без армії чаклунських потвор на вулицях мого міста. В Анк-Морпорку таке, безумовно, уявити важко, але я готовий розглянути таку імовірність. Відтак скидається на те, що тему «друкарства» можна було б і повернути до життя.

- Справді?

- Так. Тому я схиляюсь до того, щоб дозволити вашим друзям продовжувати їхні пустощі.

- Вони мені не такі вже й... – почав Вільям.

- Звичайно, я повинен додати, що в разі виникнення будь-яких ускладнень надприродної, гм, природи – відповідальність ляже особисто на вас.

- На мене? Але...

- О, невже ви хочете сказати, що це нечесно? А можливо, навіть безжалісно, а також деспотично?

- Ну, е-е-е, я...

- Окрім усього іншого, гноми є однією з найпрацьовитіших та цінних етнічних груп цього міста, – сказав Патрицій. – А тому я хотів би уникнути можливих непорозумінь. Особливо з огляду на непевне становище в Убервальді та ситуацію, що склалася довкола питання Мунтабу.

- Мунтаб? Де це? – спитав Вільям.

- Цілком з вами згоден. До речі, як там вельможний де Ворд? Вам слід би, знаєте, писати йому частіше.

Вільям промовчав.

- Я завжди вважав, що розпад родини – це дуже прикро, – сказав Правитель. – Від цього в світі тільки більшає «не помнящих родства», – він приязно поплескав Вільяма по плечу. – Я глибоко переконаний, що ви прослідкуєте за тим, аби друкарський бізнес не суперечив релігійним догматам, нормам громадського спокою та вимогам здорового глузду. Сподіваюсь, я зрозуміло висловлююсь?

- Але я не маю ніякого впливу на...

- Перепрошую?

- Так, ваша високосте, – вимовив Вільям.

- Чудово. Чудово! – Патрицій випростався, обернувся й посміхнувся гномам.

- Справді чудово, – сказав він. – Слово честі. Купа маленьких літер, і всі – як одне ціле. Можливо, це ідея, час якої настав. Можливо, я навіть вряди-годи що-небудь вам замовлятиму.