Невідомо - terri-pratchet-pravda

Пан Шпилька розвів руками.

- Що таке законність, Чарлі? Лише слово на папері. Але ти не робитимеш нічого поганого.

Чарлі невпевнено кивнув.

- Але десять тисяч доларів – це забагато для суми, яку отримують за щось не погане, – сказав він. – Принаймні, якщо йдеться лише про те, щоб вимовити кілька слів.

- Та ось пан Тюльпан, – заспокійливо сказав пан Шпилька, – одного разу отримав і більше за те, що вимовив лише кілька слів.

- Ага, я сказав: «Жени бабло, мля, або...», – почав пан Тюльпан.

- Це що, було не погано? – спитав Чарлі.

Панові Шпильці стало ясно, що той мав просто неймовірний потяг до самогубства.

- З огляду на обставини – дуже непогано, – сказав пан Шпилька.

- Гаразд, але ж не всі заробляють саме таким чином, – зауважив упертий самогубця Чарлі.

Його погляд раз у раз повертався до гороподібної постаті пана Тюльпана, в одній руці котрого знаходився кисет, а в іншій – ложка. Цю ложку пан Тюльпан використовував, аби періодично переправляти солідні партії білого порошку з кисету до ніздрів, а також до рота, й одного разу, як міг би закластися Чарлі, навіть у вухо.

- Бачиш, Чарлі, ти все-таки непересічна людина, – сказав пан Шпилька. – І коли все скінчиться, тобі доведеться на певний час зникнути з очей.

- Ага, – підтвердив пан Тюльпан з-за хмари білого порошку. В повітрі розплився різкий запах нафталіну.

- Добре, але чого ж тоді ви мене викрали? Зачиняю крамницю, і тут – бах! А ще ви прикували мене до стінки.

Пан Шпилька вирішив змінити тактику. Як на людину, що перебувала в одному приміщенні з паном Тюльпаном, Чарлі забагато сперечався – особливо якщо врахувати, що пан Тюльпан уже наполовину спорожнив кисет нафталіну. Пан Шпилька широко всміхнувся ув’язненому.

- Ми не повинні жити минулим, брате, – сказав він. – Бізнес є бізнес. Все, що нам потрібно – це кілька днів твого часу, після чого ти отримуєш гроші та – сподіваюсь, це для тебе важливо, Чарлі! – та життя, щоб ними насолоджуватись.

Проте Чарлі твердо вирішив пробитися в чемпіони з нетямущості.

- А як вам знати, що я нікому нічого не розповім?

Пан Шпилька зітхнув.

- Ми тобі віримо, Чарлі.

До викрадення його співбесідник володів невеликою крамницею у Псевдополі. Власники невеликих крамниць повинні мати кебети, хіба ні? Принаймні, коли треба було обрахувати клієнта, їхні мізки були гострі, як ножі. Ось тобі й фізіогноміка, подумав пан Шпилька: цей невдаха зійшов би за Патриція навіть у денному світлі, але в умовах, у яких Ветерані вже давно прорахував би всі хоч скількись імовірні варіанти розвитку подій, Чарлі серйозно тримався думки, що може зберегти собі життя, мало того – перехитрувати пана Шпильку. Він всерйоз намагався хитрувати! Він сидів за кілька футів від пана Тюльпана – особи, що старанно заправляла ніздрі порошком від молі – й при цьому намагався бути підступним. Це навіть заслуговувало на повагу.

- Мені треба повернутись до п’ятниці, – сказав Чарлі. – Усе ж завершиться до п’ятниці, правда?

Повітка, що її винаймали гноми, протягом свого нужденного життя була і кузнею, і пральнею, і ще десятком інших підприємств. Востаннє вона була майстернею з виготовлення коників-гойданок, організованою черговим невідомим, що на світанку своєї бізнес-кар’єри переплутав потенційний Великий Прорив з неминучим Великим Провалом. Під однією зі стін досі вивищувались аж до бляшаної покрівлі штабелі коників-недоробків, котрих панові Сирнику так і не вдалося продати, щоб відшкодувати несплату оренди. Там же була й полиця з іржавими бляшанками для фарб, у яких костеніли забуті пензлі.

Верстат займав центр підлоги; біля нього працювали декілька гномів. Вільям і раніше бачив подібні верстати: їх використовували гравери. Цей, одначе, мав унікальні риси. Майже стільки ж часу, як і над роботою з верстатом, гноми проводили над його вдосконаленням. На пристрої постійно з’являлися нові коліщата, до роботи включалися все нові приводні паси – верстат ріс щогодини.

Вернигора порався біля кількох великих похилих скринь, кожна з яких була всередині розокремлена на кільканадцять відділень. Вільям поспостерігав, як руки гнома майорять над пеналами зі свинцевими літерами.

- Чому для «а» пенал більший?

- Бо ми її найбільше використовуємо.

- І саме тому він – посередині скрині?

- Так. Потім – «о», потім – «н»...

- Гадаю, навряд чи багато хто здогадався би поставити в середину саме «а».

- Ми поставили.

- Але у вас більше «л», аніж «у». А «у» – це ж голосна, їх самих по собі менше, тож вони мають зустрічатись частіше...