Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- Чорний ліс - то є наш батько!

- Направду, що так. Немов у тій козацькій пісні співають: "Ліс - наш батько, ніч - наша мати"…

До присілка Майданик вислали двох повстанців у розвідку. Вони повернулися швидко.

- Справи нецікаві. В селі Посіч більшовики проводять облаву. Довелося святочні наїдки заховати в Майданику, а порожні фіри відпустити додому. Стали на постій. На віддалі двох кілометрів розгорівся бій між вояками з куреня "Хмари" та спецрозділом НКВД.

Невдовзі вороги відступили. Під вечір службовий старшина зарядив збір куреня. Ройові зголосили про стан бойових груп чатовим, чотові - сотенним, а сотенні - курінному.

- Друзі мої, дорогі побратими! - звернувся "Різун" до повстанців. - Може статися, що Великодні свята нам доведеться відбути в боях. Певно, ніхто не забув, яке Різдво нам влаштували комуністи. Та я від щирого серця бажаю веселих свят і щоб наступного року Всевишній допоміг нам зустріти Великдень у вільному золотоверхому Києві. Христос воскрес - воскресне Україна!

- Вовіки воскресне! - вигукнули сотні грудей, аж луна покотилася Чорним лісом.

Хлопці розклали святкові припаси, сіли, розговілися. Вітали один одного, цілувалися, згадували минуле.

- Як був я малим, то на перший день Великодня не злізав з дзвіниці. Палямар дозволяв хлопчакам з усього села, аби в дзвони били. А церковне подвір'я було геть засипане різнокольоровою шкаралущею з розбитих і з'їджених писанок.

- Мої мама копу яєць фарбували. Правду кажу!

- А мої дзядзьо* любили везти на посвяту ціле смажене порося.

Клали го на тацю, а до писка запихали хрін...

- Ге-ге! Колись до церкви на фірах їхали, вся сім'я сідала. А як священик три рази оголошував: "Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!'', то підлітки стріляли з крісів, палили ватри...

- А я дуже любив, коли ходила процесія навколо церкви. Рядами стояли люди... В кожному кошичку горіла свічка, віткнута в паску. Море вогнів! А священик кропив святою водою і кошики, і людей. Господи, чи діждемось?

- По богослужінню дівчата з хлопцями на плебаніях* водили танки, співали гагілок, маївок, влаштовували забави...

- Як то було файно! А тепер? Кляті москалиска позакривали церкви, посадили священиків до темниць, школярам заборонили паску і кутю їсти, співати колядок і щедрівок. Навіть молитись... Кажуть, що Бога нема.

- Ая... Ми, хлопці, хоч у лісі, та все ж на рідній землі. А як нашим родинам у далеких Сибірах ведеться? В тайзі, в тундрі, де вічна мерзлота й полярні ночі...

- Терплять тяжку муку за синів- повстанців...

- Мої мама померли торішньої зими...

- А мої і тато, й мама ще давніше в Караганді...

- Абись їх шляк трафив усіх до їдного, а катюгу Сталіна аби повісили вниз головою, як мого брата на допитах вішали.

- Бити псів потрібно, доки й духу від них на Україні не лишиться!

- Слава Україні!

- Смерть ворогам!

Вечеряли в Майданику. Розклали на траві приховані наїдки, ласували шинкою та ковбасами, аж за вухами лящало. Службовий старшина знову зарядив святкову збірку куреня. Командир сотні "Прут" відзвітував курінному "Різуну", а "Різун" - командиру Карпатської військової округи УПА "Громові". Стрільці вишикувалися в лави. Пролунала команда: "Струнко!" Командири відбули інспекції. По тому виступив крайовий провідник "Роберт" і зачитав святкові вітання від командира УПА-Захід "Шелеста", від УГВР і від проводу ОУН. Святкування закінчилось національним Гімном "Ще не вмерла Україна". Це були останні масові врочистості на теренах Чорного лісу. Міністерство внутрішніх справ УРСР і СРСР направило проти маленької повстанської держави на Підкарпатті великі загони спеціально вишколених, добре озброєних душогубів. Застосували цілий арсенал пропаганди і підступних хитрощів, щоб знищити бойових командирів Української Повстанської Армії.

* * *

"Михась" та "Співак" сиділи на колоді, жували чорний житній хліб і перемовлялися.

- О! Зобач! Друг командира кудись пішло! - показав пальцем "Михась" на провідника "Роберта".

- Чи ти коли-небудь навчишся по-українськи розмовляти, телепню? - сердився "Співак". - Третій рік у нас, а верзеш таке, що й дідько тя не пійме !

Ці хлопці-медики дружили між собою. Італієць "Михась" прибився до повстанців ще в часи німецької окупації. Коли Радянська Армія знову зайняла Станіславів, він мав нагоду здатися владі, але не захотів. Був жартівником, любив потеревенити, розказати анекдот чи побрехеньку, тому всі горнулися до нього.

- А! Най мовити! Я до него йшло, а він кудись пішло,- правив своєї "Михась".