Unknown - Именитые самоубийцы

культури; були створені чудовий хор і оркестр (диригент І. В. Прибик). Товариство збагатило

репертуар Київської опери такими постановками як «Князь Ігор», «Пікова пані»; «Кам'яний гість»,

«Ворожа сила», «Отелло», «Весілля Фігаро», «Лоенгрін», які киянам були показані вперше.

УПЕРШЕ В РОСІЇ,з статті О. Смирнова «Зігфрид» на сцені Великого театру»

«Зігфрид» («Siegfried») - опера (муз. драма) Р. Вагнера (3-я опера з тетралогії «Кільце Нібелунга», лібрето - на основі скандинавського епосу 8-9 ст.

...У Росії вперше поставила німецька трупа А. Неймана в Москві і Петербурзі в 1889 р.

Перша постановка російською мовою відбулася 27 січня 1894 р. у Великому театрі (диригент

Альтанп, декорації Вальца; Зігфрид - Кошиць, Міме - Барцал, Вотан - Власов, Альберіх - Корсов, Голос Фафнера - Трезвинський, Брунгільда - Дейша-Сіояїцька, Ерда - Звягіна, Голос лісової

пташки - Ейхенвальд).

ВБИВСТВО ТЕНОРІВ,зі «Спогадів» В. Теляковського

Вагнерівський репертуар і в Москві знайшов гідних виконавців. Одна опера «Кільця Нібелунгів» -

«Зігфрид» - була поставлена тут ще до мого призначення, проте на оперу цю дивилися, мов на

якесь заморське чудисько.

Роками покійний Альтані її розучував. Мучив оркестр десятками репетицій. Звинувачували

дирекцію у вбивстві тенорів, котрі виконували партію Зігфрида.

Разів зо два дали оперу й зняли, а на роль Зігфрида роками тримали напоготів тенора Кошиця, який потім справді втратив голос, але вже незалежно від Зігфрида, якого він майже і не співав.

Партію цю прагнули особливо кричати - очі наповнювалися кров'ю, так старалися; всі говорили, що той, хто співає Вагнера, неодмінно повинен втратити голос - і назавжди.

ЗІРВАВ ГОЛОС,з «Російської музичної енциклопедії»

Павло Олексійович П.-К. – російський співак, драматичний тенор. Виступав за кордоном (Італія, Греція, Південна Америка).

Брав участь у першій постановці на російській сцені опери «Зігфрид» Вагнера, виконавши в ній

заголовну партію (1894, Великий театр).

Зірвав голос наприкінці 90-х рр.

НАКЛАВ НА СЕБЕ РУКИ,з замітки В. Кравченка «Кошиць Павло Олексійович»

Зірвав голос, унаслідок чого був звільнений з Великого театру і деякий час викладав.

Наклав на себе руки.

Л. Собінов організував два концерти в пам'ять співака.

ОДИН З ОСТАННІХ ЛИЦАРІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПІСНІ, з статті В. Триліса «До Дискусії

Про Український Правопис»

«Відмежувати» або, навпаки, «наблизити» щось до чогось у мові за допомогою адміністрування (а

19 пропонованих правил у даному випадку і є спробою адміністрування) неможливо, і це знають

студенти ще з часів Фердинанда де Соссюра. Але можна нашкодити, і тому є безліч прикладів в

історії української ж таки мови.

Славилася колись наша мова своєю фонетикою. З фонетикою тісно пов'язана була й краса та слава

народної пісні. Де вона, та слава? Останні лицарі української мови й пісні – Кошиць, Леонтович, Петрусенко, Бучма – давно перейшли в міфологію, українську ж пісню, як і мову, майже ніхто в

світі не знає й знати не хоче. Не тому, що вони того не варті, а тому, що тяжко скалічені, а з

каліками кому охота возитися?

Чи ж придивилися ви, пане професоре, до всіх травм і спотворень, яких зазнала українська

фонетика (не будемо ускладнювати дискусію іншими поверхами мови)? Якщо й придивилися, то

формально, недбало. Інакше ви не хапались би лікувати дев'ятнадцятьма пігулками глибоко і

всебічно хворий організм.

ПОТОЦЬКИЙ Ян Йосипович

Письменник, журналіст, видавець, історик, етнограф, географ, соціолог, археолог. Перший славіст, вихідець з України, який досліджував ранню історію скіфів, сарматів, слов’ян. Першим у світі

піднявся у повітря на кулі власної конструкції (1790).

З графської родини. Батько, Потоцький Й., - коронний кравчий.

Народився 8 березня 1761 р. в с. Пиків Калинівського району Вінницької області.

Звів рахунки з життям пострілом у голову 20 листопада (2 грудня )1815 р. в с. Уладівка Літинсього

району Вінницької області.

Мав пристойну домашню освіту, стажувався у професорів Женеви та Лозанни (1774-1778), закінчив Віденську військову академію.

Дійсний член Варшавського товариства друзів науки (1803).

Почесний член петербурзької Імператорської академії наук (1806).

Почесний доктор Московського університету (1808).

Мальтійський лицар (1779).

Таємний радник.

Кавалер російського ордена св. Володимира I-го ступеня.