Дашвар Люко - Ініціація

Знову все повертало до Тасі. Перегуда лише кивнув синові: добре, йди вже спати. Та Валєрчик у тата вдався: не лишав на завтра запитання, якщо мав змогу отримати відповіді вже сьогодні.

— Бабця ще довго в нас житиме? — спитав.

— Вона тобі заважає?

— Вона каже, що не можна в трусах по хаті ходити.

— То не ходи.

— Так довго чи ні? — не здавався Валєрчик. — Бо мені вже набридло безперервно руки мити.

— До зими і думати про неї забудемо, — пообіцяв Перегуда.

Зима ніяких обіцянок людям не давала, але не забарилася. Чітко за календарем налетіла депресивними сірими хмарами, сипала дощем упереміж із снігом, наповнювала життєві сюжети чорним відчаєм, а в Перегудиній душі — знай дзвоники дзвенять. І все йому добре, нема проблем.

— Бабця геть зв’язок із реальністю втратила, — дорікав Валєрчик татові. — Уже Миколкою мене кличе і обіцяє на море звозити, а ти все ніяк із нею не розберешся! Обіцяв же!

— І як мені з нею розбиратися? На вулицю викинути чи назад у холодну Оверкову хату на руках перенести, бо бабця наша ледве ноги пересуває?

— Ти ж хотів її київську адресу взнати. Не вийшло? А чого в райцентр весь час мотаєшся?

І що Перегуді на те відповідати? Що так, була ідея через Інтернет з’ясувати, що за дурня ті «капітелі», а з тими знаннями потім відшукати бабин дім на Подолі. Що з тиждень ніяк не наважувався їхати в райцентр, бо боявся Тасю перестріти, врешті плюнув і зрушив з місця, та з’ясувалося, що райцентрівський Інтернет-клуб зачинили за борги по орендній платі і ноги понесли розгубленого Перегуду не до школи чи місцевого аграрного технікуму, де точно були і комп’ютери, і Інтернет, а до нотаріальної контори. А з контори Перегуді назустріч вийшла Тася. І чогось мовчала, не завелася, як зазвичай, коли перетиналися. Лиш глянула на Павла здивовано: мовляв, якого біса треба?

— Тасю, — сказав, — а я оце їхав у райцентр і згадав, як ми колись сюди з Карасівки на татовому «Жигулі» моталися.

— Тоді кіно тільки в райцентрівському клубі показували, — кинула. — А нині я вдома що завгодно переглянути можу. Хоч «Термінатора», хоч «Ромео і Джульєтту». У мене «тарілка».

— Це ти мене так до себе в гості на кіно запрошуєш? — чи то пожартував, чи то напросився.

— Та я б перестала себе поважати, якби мужиків до себе в хату тягла! — Тася із гонором Перегуді в очі. Геть не змінилася.

Та й Перегуда не зі слабкодухих. Роззирнувся, наче всі райцентрівські пліткарки вже дірки в них попротирали, плечима знизав.

— Здалася мені твоя хата! Я про кіно. Не знаєш, зараз у клубі кіно крутять?

— Нащо мені те знати?

— Сходили б…

— Щоб потім весь райцентр мені кістки перемивав?

— Давай не в райцентрі кіно знайдемо.

— А де? У Києві?

— Та хоч і в Києві.

Засміялася, головою хитнула: мовляв, усі ви на слова швидкі.

— Перегудо, ти здурів?

— Та я на повному серйозі. Їдьмо, Тасю. Онде «Нива» моя за рогом, біля супермаркету, — бовкнув, а в голові цифри витрат уже вишикувалися: соляра до Києва і назад, квитки в кіно і ще, певно, якимось попкорном доведеться Тасю пригощати, бо чув — у Києві тільки так кіно і дивляться.

Аж видихнув із прикрістю: нащо ту спонтанну дурню верзе? На Тасю глянув, повторив уперто:

— От чого виламуєшся? Я ж просто в кіно тебе запрошую.

Це ж просто кіно! Бовтатися-підскакувати в некомфортній «Ниві» сто кілометрів до столиці по ямах розбитої траси, мовчати відчайдушно, ніби слово розколе і без того схвильовану душу, не дивитися на Тасю, яка сидить поруч, усміхається зажурено, та не гірко, і не спитати: а ти чого? Учепитися спітнілими долонями в кермо і не «Ниву» вести — власну долю гнати в глухий кут приречено, фатально і знати: нічого доброго з того не вийде, бо — карма і пізно, втрачено час, не повернути. І відповіді нема на єдине запитання, що знай крутиться в голові: нащо вся та поїздка, витрати? Економ-варіант спокути? Дурна пихата примха для підтримання власного обличчя? Відмова вірити в те, що двічі в одну річку не зайти, тож не варто заради того в Київ пхатися?

У Києві мело снігами-вітрами, гуло політичними пристрастями: хіба тут до двох уже немолодих людей, які старанно приховували власну розгубленість? Шкребіться, не погубіться.

У напівпорожньому залі кінотеатру забули про кіно, мовчали кожен про своє, і навіть горнятко гарячої кави в кав’ярні після сеансу не розігріло хвилюючого мовчання до бодай порожнього легковажного слова. Лише на зворотному шляху в ранніх сутінках, коли вже з’їхали з траси в бік Карасівки, Перегуда раптом натиснув на гальма — «Нива» смикнулася, зупинилася біля неприбраного кукурудзяного поля — глянув на Тасю насторожено. Хотів поговорити про кіно, про Київ, про столичні ціни космічні. Про погоду, на крайній випадок.