Люко Дашвар - #Галябезголови

— Який СНІД, дрімуче ти створіння?! — обурилася Олександра Петрівна. — СНІД приходить, якщо ВІЛ не лікувати! І коли імунна система практично виснажена!

— Улянка істерить, бо шкірою відчуває: вона заразна! — припустила Лисиця.

— Я не знаю! Не знаю! — ридала адміністраторка. — Всі ці вагінал-орал-анал! Я на практиці іноді плутаюся у термінах, і від того проблеми теоретично можливі. Матінко, як страшно. Скільки мені жити?

— Зі СНІДом? Рік-два! — ляпнула Женька.

— А з ВІЛ? ВІЛ же краще за СНІД, так?

— Зістаритися не встигнеш! — Лисиця реготнула істерично, нахабно, щоби придушити липкий чорний страх, що вже заповзав під шкіру всіх співробітниць «Белли».

Галя першою дописала розписку. Віддала її пані Жадкіній, дивилася на дівчат із острахом: у кого ВІЛ? Невже і справді невтомна й ласа до сексуальних розваг Олександ­ра Петрівна догралася до страшного діагнозу? І як тепер Галі з нею поводитися? Оминати десятою дорогою, не подавати руки, слідкувати, з якої чашки п’є каву, куди викидає використані вологі серветки?.. «Дідько, так страшно, що хочеться вискочити з Юліного кабінету і бігти світ за очі подалі від “Белли”», — подумала. Засмутилася: нікуди вона не втече! Поки Тьома не закінчить університет і не почне заробляти, триматиметься за роботу в «Беллі», як за останню в житті надію, бо тут не тільки заробляє пристойні гроші, а й дуже скоро матиме доступ до бонусного фонду. Пані Жадкіна заснувала його для співробітниць, які відпрацювали у салоні п’ять років і більше. З цього фонду колежанки-ветеранки брали безвідсоткові кредити і позики, до Різдва отримували премії з чотирма нулями, а Галя сподівалася оплатити навчання у Європейському університеті.

— Дівчата! У когось є таблетка від голови? — голос метушливої адміністраторки Улянки повернув Галю до реальності. Бачила, як Юля вже зібрала розписки всього персоналу, переглядає кожну уважно.

— Уляно, твоїй голові вже ніяка таблетка не допоможе! — сказала їй Женька.

— Чого це?

— Того, дурепка, що ти зараз сама себе топиш! Це ж твоя робота — не тільки слідкувати, аби у «Беллі» кавомашина працювала, а й аптечку регулярно поповнювати.

Улянка зойкнула, затулила рота долонькою. Пані Жадкіна відірвалася від розписок, увіп’ялася поглядом в адміністраторку.

— Юліє Володимирівно… Я звільнена? — спитала Улянка.

Пані Жадкіна кивнула.

— І пам’ятай! — мовила. — Ти підписалася мовчати про все, що відбувається у «Беллі». Не дай тобі Боже порушити зобов’язання!

Улянка опустила голову і, як та вівця, мовчки подибала до дверей. Вийшла. Всі насторожилися.

— Юліє Володимирівно! А ВІЛ у кого? В Улянки? — не втрималася Оля Корнійчук.

— ВІЛ у Галі Чорнобай! — відповіла пані Жадкіна.

Що? Галя вухам не повірила.

— Ви жартуєте? — усміхнулася розгублено.

Пані Жадкіна на довгу страшну мить увіп’ялася в Галю холодним поглядом. Узяла Галину медичну книжку і раптом щосили жбурнула її Галі в лице.

Галя вже бувала у ситуації, коли страшна новина збиває з ніг, заливає все навкруги чорним і категорично забирає повітря. То сталося майже вісім років тому, у Василькові. Галя прийшла зі школи, зазирнула на кухню, де тато смажив яєчню.

— А мені посмажиш? — спитала. І побігла до кімнати: кинути рюкзак, перевдягнутися.

— А я що роблю, доню! — почула з кухні голос тата.

— Думала, собі готуєш… — гукнула йому.

— Мені вже не треба…

— Чому?..

Тато не відповів. Потім, коли до Галі повернулася здатність аналізувати події, вона все питала себе, чому не кинулася до кухні тієї ж миті?! Чому спокійно перевдяглася, заходилася перевіряти пошту в комп’ютері, і тільки коли з кухні запахло горілим, здивувалася? І однаково одразу не побігла на кухню.

— Тату! — гукнула. — Ти там заснув?!

Тато мовчав. Галя насторожилася. Пішла до кухні: на плиті пательня димить, а за столом на табуретці у куті сидить тато. Очі розплющені, щелепа опущена, пульсу нема. «Зупинка серця», — констатували лікарі «швидкої», і варто лиш було їм це сказати, як Галю накрило чорним. У наступні кілька днів перетворилася на розгуб­лену і погублену істоту: категорично відмовлялася від власних мізків, наче й одна думка зруйнувала би її вщент. Механічно виконувала все, що від неї вимагалося, рухала руками, ногами, лиш недвижна кам’яна маска наче приросла до лиця. І голова — чорної каші повна!

Та, як не крути, події восьмирічної давнини завдали Галі болю, але вбили не її. Сьогодні ж прицільно вистрілили по ній, куля-новина пробила в голові, певно, величезну діру, тому що Галі здавалося, наче у голові гуляє льодяний шквальний протяг. Спробувала закрити ту дірку! Піднесла руку до лиця, торкнулася брови. Чому ж так боляче? Дивиться — пальці в крові. А на підлозі валяється медична книжка з результатами медичного огляду, куточок — червоний. І — тиша. Ніби увесь білий світ викосила чорна чума, а ті, що все ж вижили, — геть роз­училися видобувати із себе обнадійливі щирі слова, і лишилася у них хіба що здатність відступати подалі від біди. Ось і колежанки — відступають, відступають, наче і стояти поряд із Галею небезпечно, дивляться на неї з такою відразою і ненавистю, що їх вистачило б отруїти Чорне море. Пані Жадкіна…