Люко Дашвар - #Галябезголови

— Гашинському — торба! — Жадкін загорівся. — Певно, не ми одні здогадуємося, що цей козел кейс із грішми поцупив!

— Потрібні докази, Феліксе.

— Головний доказ зараз лежить у моїй клініці! І якщо він навіть помре, ми його оживимо на десять хвилин! Бо він, падла, не просто все мені розповість, а й письмово підтвердить кожне своє слово.

Полковник підвівся, нервово заходив кабінетом. Не лишилося у Жадкіна сумнівів: Гашинський винуватий у всіх їхніх бідах! Юлія Володимирівна мала сумніви, бо знизала плечиками розгублено.

— А як тоді кейс у невістки Чорнобая опинився? — спитала.

— Та як? Гашинський і підсунув порожній кейс цьому Консуматенку. Сліди плутав. Все сходиться, Юлю!

Юлія Володимирівна на мить замовкла, ніби з силами збиралася, відвела погляд.

— Значить, відпустиш Андрія Чорнобая? — спитала обережно.

Полковник зупинився. Уп’явся поглядом у вічі дружини.

— Що ж ти робиш, Юлю? — сказав. — Я намагаюся не згадувати, як ти на того Чорнобая дивилася, а ти мені знову про нього нагадуєш?!

Пані Жадкіна не встигла відповісти. Двері розчахнулися, і на порозі стала Галя Чорнобай. Із викликом уп’ялася поглядом у подружжя Жадкіних.

— Допоможіть! — сказала вперто. — Може, знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?.. Бо ніхто не знає!

Юлії Володимирівні так хотілося вигукнути обурено, голосно: «Ні! Ні, ні, геть звідси! Ходиш сюди, як до себе додому! Бачити тебе не можу!» Та полковник вигукнув. Голосно і обурено:

— Ще одній Андрій Чорнобай потрібний! Ти хто, бідахо?!

Березень закінчується… Цієї пори навіть увечері, коли сонце згасає, і у світлі ліхтарів перша зелена трава — чорна: такі надії! Наче доля знову стелить чистий аркуш, очищує повітря. І плани… І сил дає на ті плани. І не позбавляє їх суті.

Щороку так було. Попри біди, конфлікти, війну і коливання курсу валют. А цього року щось змінилося… А чому? Ті ж біди, конфлікти, війна. І коливання курсу валют.

— Феліксе, це невістка Чорнобая! Галина, — видушує пані Жадкіна.

— Та невже?! — полковник вирішує не вимикати режиму нишпорки. Розглядає дівчину зацікавлено. — Он ти яка! Врешті познайомимося, невловима ти наша! З’являєшся не тоді, коли потрібна, а коли запитань до тебе майже не лишилося…

— Галино, прощавай! — врешті подає голос пані Жадкіна.

— Ні! Тут я вирішую, з ким прощатися! — полковник уїдливо дивиться дружині у вічі, знову переводить погляд на дівчину.

— Перепрошую… — каже Галя насторожено, наче йде по крихкому льоду. — Ви не знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?

— Знаємо! — полковник уважно відстежує реакцію Галі. І пані Жадкіна очей не зводить. Галя дивиться на Фелікса Аскольдовича з надією і очікуванням, бо слів надто мало! Інформації замало. Чому він мовчить? Одного слова «знаємо» недостатньо! Так кажуть, коли щось чекають навзаєм?

— Він у коханки? — питає дівча непевно.

— У якої коханки?! — роздратовано дивується пані Жадкіна.

— Не знаю. Так кажуть…

— Ні! Він не у коханки! — каже полковник.

— А де? Чому ви не говорите, де він?

— Хочу спочатку зрозуміти, що ти готова віддати заради свободи Чорнобая!

— Андрій Іванович у тюрмі?

— Чому ти робиш такі висновки? Знаєш про Чорнобая щось погане? Наркоман? Фетишист-збоченець? Ґвалтує неповнолітніх? Га?!

Юлія Володимирівна кидає на полковника швидкий презирливий погляд, відвертається, із відразою кривиться. Жадкін усе бачить! Усе складає у велику скриню свого терпіння. Відреагує, коли вважатиме за потрібне!

— А які висновки я маю робити? — каже Галя полковникові. — Ви — з поліції. Знаєте, де Андрій Іванович, і кажете, що він не на свободі. Він… у тюрмі?

Жадкін хитає головою: ні, ні!

— Ні?! — перепитує Галя.

— Ні, ти не ставитимеш мені своїх дурних запитань! — кричить пан Жадкін. — Ти не відповіла на мої недурні!

— Так питайте!

— Вже запитав! Що ти готова віддати заради свободи Чорнобая?!

Галя дивиться на полковника приголомшено, на мить опускає очі і кидає швидкий погляд на хазяйку «Белли». Знову опускає очі долу.

— Все… — каже врешті тихо, але впевнено.

— Все?! — полковник регоче, та не істерично, скоріше — із заздрістю, бо просте слово «все» звучить так щиро і беззастережно — не повірити неможливо. — Все?! — повторює хижо. — А що в тебе є?!

Дівчина мовчить, знизує плечима, бо геть губиться, наче вона — канатоходець і вже пройшла пів шляху по непевному канату, що натягнутий над прірвою. Та то пусте, що непевний.

Половину здолала і далі зможе! Та пан полковник спитав: «А що у тебе є?!» — і стало зрозуміло: далі й кроку не зможе ступити над прірвою.