Стивен Кинг - Салимове Лігво

Її Ралф був на лісопильні, живий, намагався врятувати її від вогню. Але там усе було перемішано, бо вона була з Едом Крейґом, а вона ж до осені 1954-го ніколи навіть не зустрічала Крейґа.

Вона дивилася на пожежу крізь вікно своєї спальні на верхньому поверсі, і була вона голою. Ззаду її торкнулися руки, міцні коричневі долоні на гладенькій білості її стегон, і вона знала, що це Ед, хоча не бачила навіть привиддя його віддзеркалення у склі.

— Еде, — намагалася вона сказати. — Не зараз. Ще надто ранній час. Навіть після майже дев’яти років.

Але його руки були наполегливими, перебігаючи по її животу, один палець побавився з чашечкою її пупка, а потім обидві долоні сковзнули вгору, щоби з зухвалою обізнаністю обхопити груди.

Вона намагалася сказати йому, що вони у вікні, що будь-хто там, на вулиці, може озирнутися і побачити їх, але слова не виходили, а потім його губи опинилися на її руці, на її плечі, потім вони зі стійкою, хтивою наполегливістю прикипіли до її шиї. Вона відчула його зуби, як він її кусає, смокче і кусає, насмокчує кров, і знову спробувала протестувати:

— Не став мені засмоктів, Ралф побачить…

Але протестувати вже було і неможливо, та й самій уже не хотілося. Її більше не хвилювало, що хтось озирнеться і побачить їх голих і безсоромних.

Тим часом як його губи і зуби поралися з її шиєю, очі Єви мрійливо переплинули на вогонь, і дим там був дуже чорним, чорним як ніч, він затягував гарматного кольору бронзово-сіре небо, перетворюючи день на ніч; тоді як вогонь ворохобився в диму тими пульсуючими, багряними пасмами й пелюстками — буянням квітів ув опівнічних джунглях.

А потім настала справжня ніч і місто зникло, але вогонь так і вирував у чорноті, навперемін обертаючись звабливими, калейдоскопічними формами, поки не почало здаватися, що він кров’ю змальовує чиєсь обличчя — обличчя з яструбиним носом, глибоко посадженими, палаючими очима, пов­ними, чуттєвими губами, почасти прихованими важкими вусами, з відкинутим назад, як у музиканта, волоссям.

— Кухонний буфет, — промовив віддалений голос, і вона зрозуміла, що це його голос. — Той, що на горищі. Я думаю, він чудово підійде. А потім ми налагодимо сходи… розумно бути підготовленим.

Голос згас. Пломені згасли.

А далі була тільки темрява і вона в ній; бачила сон, чи то починала бачити сон. Їй майнула непевна думка, що цей сон буде ніжним і довгим, і лише під сподом гірким та позбавленим світла, як води Лети.

Інший голос — голос Еда:

— Ходімо, любонько. Вставай. Ми мусимо зробити, як він сказав.

— Еде? Еде?

Його обличчя нахилилось до неї, не вималюване вогнем, але жахливо бліде і дивно порожнє на вигляд. І все-таки вона його знову кохала… дужче, ніж будь-коли. Вона мліла душею за його поцілунком.

— Ходімо, Єво.

— Це сон, Еде?

— Ні… не сон.

На якусь мить вона злякалася, а далі страху більше не було. Натомість прийшло розуміння. Разом із розумінням прийшов голод.

Вона поглянула в дзеркало і побачила, що там відбивається тільки її спальня, порожня і тиха. Двері на горище були замкнені, а ключ лежав у нижній шухлядці її комода, але це не мало значення. Тепер нема жодної потреби в ключах.

Вони прослизнули між дверима й одвірком, як Мари.

О третій ранку кров тече повільно й тужаво, і дрімота важка. Душа о такій годині або спить у благословенному невіданні, або пильно вдивляється в саму себе у цілковитому відчаї. Третього не дано. О третій ранку дженджуристий макіяж із цієї старої шльондри — світобудови — облізає і вона виявляється безносою й зі скляним оком. Веселість стає порожньою і ламкою, як у замку Едґара По, оточеному Червоною Смертю. Жах руйнується нудьгою. Кохання — лише сон.

Паркінс Ґіллеспі, схожий на дуже схудлу мавпу, яка страждає на якусь виснажливу хворобу, почовгав від свого офісного столу до кавоварки. Залишивши позаду себе пасьянс, розкладений як годинниковий циферблат. Він чув кілька криків цієї ночі, дивне, поривчасте виття якогось автомобільного гудка в повітрі й один раз біганину чиїхось ніг. Він не виходив розслідувати жодну з цих подій. На його поораному, із западинами очей обличчі відбивалися речі, які, як він думав, діялися там, надворі. На шиї в нього висіли хрест, медальйон святого Христофора і знак миру. Паркінс не знав напевне, чому він їх на себе одягнув, але з ними йому було спокійніше. Він думав, що коли переживе цю ніч, завтра поїде звідси геть, залишивши свій значок на полиці поряд з низкою ключів.