— Що таке? — спитав я, коли він трохи притих. — Що такого до сказу смішного?
— У мене тільки одна думка про те, що це може бути, — сказав він. Уже не реготав, але й досі гигикав.
— Що ти таке говориш?
— Я думаю, він згадав тебе в заповіті. Відкрий. Подивись, що написано.
У конверті був єдиний аркуш, класична епістола від Герріґена: жодних сердець чи квіточок, жодного «Любий» у вітальному рядку, а зразу до справи. Я зачитав його батькові вголос.
Крейґу: Якщо ти це читаєш, то я вже помер. Я залишив тобі 800 000 доларів під управління опікунів у трасті. Опікунами будуть твій батько і Чарльз Рафферті, мій управитель, а тепер ще й виконавець заповіту. За моїми підрахунками, цієї суми вистачить на чотири роки коледжу й будь-яку аспірантуру, яку забажаєш. Після чого має залишитися досить на початок обраної тобою кар’єри.
Ти говорив про писання сценаріїв. Якщо таке твоє бажання, тоді, звісно, цього й треба прагнути, але я такого не схвалюю. Про сценаристів є один вульгарний анекдот, котрий я тут не повторюватиму, але пораджу пошукати його з телефона за ключовими словами «сценарист» і «старлетка». Він має правдиве підґрунтя, котре, я думаю, ти зможеш осягнути й у своєму віці. Фільми ефемерні, а от книги — особливо хороші — вічні або близькі до вічності. Ти прочитав мені багато хороших книжок, але багато інших ще не написані. Це все, що я тут скажу.
Хоч твій батько має право вето в усіх питаннях, що стосуються твого трасту, з його боку буде мудро не користуватися ним щодо будь-яких інвестицій, котрі пропонуватиме містер Рафферті. Чик знає всі дороги й стежки на ринку. Навіть з витратами на навчання твої 800 тисяч можуть вирости до мільйона чи й більше на той час, як тобі сповниться 26 років, коли термін трасту спливе і ти зможеш витрачати (або інвестувати — це завжди наймудріший шлях) як забажаєш. Наші години разом принесли мені немало радості.
Дуже щиро твій,
містер Герріґен
PS: За листівки й додатки до них — нема за що.
У мене дрижаки пробігли від такого постскриптуму. Він ніби відповідав на нотатку, котру я залишив на айфоні, покладеному до кишені його похоронного піджака.
Тато вже не сміявся й не хихотів, але усміхався.
— Як воно — почуватися багатим, Крейґу?
— Нормально, — сказав я, і, звісно, так і було.
Це був неймовірний дарунок, але усвідомлювати, що містер Герріґен так добре про мене думав, було не менш приємно, а то й більш. Циніки, мабуть, подумають, що це я намагаюся вдати з себе якогось святенника, але ні. Розумієте, ці гроші були наче фрисбі, що застряг на середині висоти здорової сосни в нашому задньому дворі, коли мені було вісім чи дев’ять: я знав, де він, але не міг дістати. То й нехай. Наразі я мав усе, чого потребував. Звісно, крім нього. Що мені тепер робити в будні після полудня?
— Я забираю назад свої слова за всі рази, коли говорив, що він жмикрут, — сказав тато, вирулюючи позаду блискучого чорного позашляховика, котрий хтось із ділових гостей орендував в аеропорту Портленда. — Хоча…
— Хоча що? — спитав я.
— Зважаючи на брак родичів і те, який він був багатий, міг би залишити тобі щонайменше чотири лимони. Або й шість. — Він побачив мій погляд і знову засміявся. — Жартую, малий, жартую. Все гаразд?
Я тицьнув його кулаком у плече і ввімкнув радіо, перекрутивши станцію з WBLM («штаб рок-н-ролу в Мейні») до WTHT («станція кантрі № 1 у Мейні»). У мене з’явився смак до кантрі й вестерну. І я його більше не втрачав.
***
Містер Рафферті прийшов на вечерю і добряче приклався до татових спагеті, особливо як на такого худорляка. Я сказав, що знаю про траст, і подякував йому. Він сказав: «Тут не мені треба дякувати», — і розповів, як думав інвестувати ці гроші. Тато сказав, що він згоден на те, що містер Рафферті вважатиме за доречне, аби тільки той тримав його в курсі. Він таки натякнув, що «Джон Дір», може, непогане місце, аби прилаштувати частину мого пирога, бо вони запроваджують інновації як навіжені. Містер Рафферті сказав, що візьме це до розгляду, і пізніше я дізнався, що він таки інвестував у «Дір і Ко», але якусь символічну суму. Основну частину було вкладено в «Еппл» та «Амазон».
Після вечері містер Рафферті потис мені руку й привітав мене.
— Герріґен мав дуже небагато друзів, Крейґу. Тобі пощастило, що ти був серед них.
— Йому теж пощастило, що серед них був Крейґ, — тихо сказав тато і закинув руку мені на плечі.
У мене від цього в горлі з’явився кавалок, і коли містер Рафферті пішов, я подався до своєї кімнати й трохи поплакав. Я намагався не шуміти, щоб тато не почув. Хоча він міг і чути. Можливо, чув і розумів, що я хотів побути сам.
Читать дальше