Стивен Кинг - Якщо кров тече

— Бос подбав про мене. Краще, ніж я очікувала. Ма’ть, краще, ніж я заслужила.

Я сказав, що й сам десь так почуваюся.

Місіс Ґ. принесла чай до столу, по великому кухлю кожному, а між ними поставила тарілку з вівсяним печивом.

— Він їх так любив, — сказала місіс Ґроґен.

— Ага. Казав, що вони наводять у його кишках лад.

Це її розсмішило. Я взяв одне печиво і вкусив. Жую­чи, я подумав про уривок з Першого послання до Коринтян, котрий прочитав на зборах методистської молоді у Чистий четвер і на великодній службі лиш кілька місяців тому: «І віддавши подяку, він розломив його і сказав: візьміть і їжте — це тіло Моє, для вас ламане: отак робіть, про мене згадуючи». Печиво не було причастям, і преподобному така думка точно здалася б богохульною, але я все одно був радий, що жую його.

— Він і про Піта подбав, — сказала вона, маючи на увазі Піта Боствіка, садівника.

— Добре, — сказав я і потягнувся по ще одне печиво. — Хороший він був чоловік, правда?

— Ох, не знаю, — сказала вона. — Він точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку. Ти не пам’ятаєш Дасті Білодó, га? Мабуть, ні. Ти навряд чи його згадаєш.

— З тих Білодо, що живуть у парку трейлерів?

— Так, із тих, що коло лавки, але не думаю, що Дасті зараз серед них. Він уже давненько подався своєю дорогою десь інде. Був садівником до Піта, але не проробив ще й восьми місяців, як містер Герріґен упіймав його на крадіжці й звільнив на місці. Не знаю, скільки він потягнув і як містер Герріґен дізнався, але звільненням усе не закінчилося. Ти точно знаєш дещо з того, що містер Г. дав цьому містечку і як він тут допомагав, але Муні не розказав і половини — мабуть, тому що в нього годинник цокав. Благодійність корисна для душі, але вона також дає людині владу, яку містер Герріґен використав проти Дасті Білодо.

Вона похитала головою. Почасти, як мені здалося, від захоплення. Була в неї така жорстка жилка янкі.

— Сподіваюся, він поцупив зі столу містера Герріґена, з шухляди зі шкарпетками чи звідки там іще бодай кілька сотень, бо то були останні гроші, які він здобув у містечку Гарлоу в окрузі Касл, штат Мейн. Після того він не зміг би отримати й роботи вигрібальника курячо­го лайна з сараю старого Доренса Марстеллара. Містер Герріґен про це подбав. Він роздавав чесно, але якщо ти не робив те саме, то Боже тобі поможи. Бери ще печива.

Я взяв наступне.

— І пий чай, хлопчику.

Я відпив.

— Ма’ть, далі розберуся з горішнім поверхом. Поки що не зніматиму геть простирадла, а тільки переміню. Як думаєш, що буде з будинком?

— Ох, я не знаю.

— І я не знаю. Геть гадки не маю. Не уявляю, щоб хтось його купив. Містер Герріґен був один такий, і те саме можна сказати про… — вона широко розвела руки, — …про все оце.

Я згадав про скляний ліфт і вирішив, що вона має рацію.

Місіс Ґ. взяла ще печива.

— А хатні рослини? Що з ними робить?

— Я б забрав кілька, якщо можна, — сказав я. — А про решту не знаю.

— Я теж. І холодильник повний. Думаю, ми могли б розділити його на трьох — ти, я і Піт.

«Візьміть і їжте, — подумав я. — Отак робіть, про мене згадуючи».

Вона зітхнула.

— Я зараз здебільшого метушуся. Розтягую кілька клопотів так, ніби їх тут багато. Не знаю, що з собою робити, їй-богу, не знаю. А ти як, Крейґу? Що ти робитимеш?

— Просто зараз піду вниз і поприскаю його грифолу, — сказав я. — А якщо ви впевнені, що так можна, то забрав би додому хоча б сенполію.

— Аякже. — Вона сказала, як кажуть янкі: «аякжиж». — Бери скілько захочеш.

Вона пішла нагору, а я спустився в підвал, де містер Герріґен тримав у кількох тераріумах свої гриби. Поприскавши на них, я подумав про повідомлення, яке отримав серед ночі від користувача корольпірат1 . Тато мав рацію, це мав бути жарт, але хіба жартівник не спробував би прислати щось бодай наполовину дотепне, як-от «Рятуйте, я запертий в якійсь коробці»або старе добре «Не турбуйте мене, дайте спокійно порозкладатися»? Чому жартівник прислав лише дві літери «а», якщо вимовити котрі, виходить чи то булькання, чи то хрип? І нащо жартівникові посилати мій ініціал? Не раз, не двічі, а тричі?

***

Врешті-решт я забрав чотири хатні рослини містера Герріґена: сенполію, антуріум, пеперомію та дифенбахію. Я розставив їх по нашому будинку, приберігши дифенбахію для своєї кімнати, бо вона була моя улюб­лена. Але я просто затягував час і знав це. Щойно росли­ни знайшли свої місця, я взяв з холодильника пляшку чаю «Снепл», поклав її в сідельну сумку велосипеда й поїхав до В’язового кладовища.