Стивен Кинг - Якщо кров тече

Я подумав, чи не сказати, що люблю його, але це було б неправильно. Він мені, безперечно, подобався, але я також трохи його остерігався. І не думаю, що й він мене любив. Не думаю, що містер Герріґен коли-небудь любив когось, окрім хіба що матері, яка виростила його після того, як батько їх покинув (я таки провів своє дослідження). Врешті-решт, моя записка була такою: «Для мене було честю працювати на вас. Дякую за листівки й лотерейні білети. Я сумуватиму».

Я підняв вилогу його піджака, намагаючись не торк­нутися поверхні бездиханних грудей під хрусткою білою сорочкою… але таки провів по них кісточками пальців — і ще й по цей день відчуваю той дотик. Груди були тверді, мов дерево. Я запхнув телефон до внутрішньої кишені, а тоді відступив. І то дуже вчасно, бо преподобний Муні саме вийшов з бокових дверей, поправляючи краватку.

— Прощаєшся, Крейґу?

— Так.

— Добре. Це правильно. — Він обійняв мене за плечі й повів від труни. — Я впевнений, що вашим з ним стосункам багато хто позаздрив би. А тепер чом би тобі не піти до батька надвір? І коли будеш такий ласкавий, скажи містеру Рафферті й іншим, хто нестиме труну, що ми будемо готові за кілька хвилин.

У дверях ризниці з’явився інший чоловік. Він зчепив руки перед собою, а одного погляду на його чорний костюм із білою гвоздикою було досить, щоб упізнати в ньому представника похоронного бюро. Мабуть, він мусив закрити кришку труни й пересвідчитися, що вона щільно сіла. Я побачив його, і мене охопив такий жах перед смертю, що я був радий вийти звідти на сонце. Я не сказав татові, щоб він мене обійняв, але він, певно, й сам це побачив, бо оповив мене двома руками.

«Не помирай, — подумав я. — Будь ласка, тату, не помирай».

***

Служба на В’язовому кладовищі була краща, тому що коротша і тому що надворі. Управитель містера Герріґена, Чарльз Рафферті на прізвисько «Чик», коротко промовив про філантропічні вчинки свого клієнта, а тоді видобув із людей трохи сміху, коли розповів, як йому, Рафферті, доводилося миритися з «сумнівними музичними вподобаннями» містера Герріґена. То був єдиний людяний штрих, на який Рафферті спромігся. Він сказав, що працював «на містера Герріґена і з ним» тридцять років, і я не мав підстав сумніватися в цьому, але здавалося, що він небагато знає про людський бік містера Герріґена, окрім «сумнівного вподобання» таких співаків, як Джим Рівз, Петті Лавлесс та Генсон Карґіл.

Я подумав, чи не виступити наперед і не розповісти людям, які скупчилися навколо виритої могили, що містер Герріґен порівнював інтернет з прорваною трубою водогону, яка порскає інформацією замість води. Подумав, чи не розказати їм, що в нього на телефоні було понад сто фотографій грибів. Подумав, чи не розказати, як він любив вівсяне печиво місіс Ґроґен, тому що воно завжди наводило в його кишках лад, і про те, що коли тобі за вісімдесят, то вже ані вітаміни не потрібні, ані лікарі. Коли тобі за вісімдесят, можна їсти стільки рагу з просоленою яловичиною, скільки заманеться.

Але я не розтулив рота.

Цього разу з Письма читав преподобний Муні — уривок про те, що ми всі в день великого пробудження постанемо з мертвих, як Лазар. Він знову поблагословив, і тоді все скінчилося. Коли ми розійдемося, повернемося до своїх звичних життів, містера Герріґена опустять у яму (з айфоном у кишені, завдяки мені), його вкриє земля, і світ його більше не побачить.

Коли ми з татом уже йшли, до нас наблизився містер Рафферті. Він сказав, що летітиме до Нью-Йорка аж наступного ранку, і спитав, чи може заскочити до нас додо­му ввечері. Сказав, що має про дещо з нами поговорити.

Спершу я подумав, що це через поцуплений айфон, але гадки не мав, як містер Рафферті міг дізнатися, що то я його взяв, і, крім того, я вже повернув його законному власникові. «Якщо він спитає щось, — подумав я, — то скажу, що, перш за все, він і отримав його від мене». І як телефон за шість сотень баксів міг бути важливою темою, коли статок містера Герріґена, певно, набагато більший?

— Аякже, — сказав тато, — приходьте на вечерю. Я доволі хвацько готую спагеті болоньєзе. Ми сідаємо до столу десь о шостій.

— Радо приймаю таке запрошення, — сказав містер Рафферті. Він видобув білий конверт із моїм іменем, написаним почерком, який я зразу впізнав. — Оце може пояснити дещо про тему розмови. Я отримав його два місяці тому разом із вказівкою зберігати до… гм… саме такої нагоди.

Щойно ми сіли в машину, тато вибухнув сміхом, заревів на все горло так, що аж сльози повиступали. Він сміявся і стукав кулаком по керму, сміявся і ляпав себе по коліну, обтирав щоки й далі сміявся.