Я знав, що йому дедалі важче пересуватись, і знав, що він частіше задихується, а іноді тягне кисень із балона, котрий він тепер тримав біля улюбленого крісла; але окрім цих особливостей, які я просто сприйняв за належні, жодних застережень не було. Попередній день минув звичайнісінько. Я прочитав пару розділів з «Мактіґа» (спитав, чи можемо ми прочитати ще якусь книжку Френка Норріса, і містер Герріґен не заперечував) та полив квіти, а містер Герріґен тим часом передивлявся електронну пошту.
Тоді він підвів на мене погляд і сказав:
— Люди потроху добирають.
— Що добирають?
Він підняв телефон.
— Добирають, що це таке. Що він насправді значить. Що він може робити. Архімед сказав: «Дайте мені досить довгий важіль, і я переверну весь світ». Оце і є той важіль.
— Круто, — сказав я.
— Я щойно видалив три реклами різних продуктів і майже десяток листів з політичною агітацією. Не маю сумніву, що моя електронна адреса гуляє скрізь, а також що журнали продають адреси своїх підписників.
— Добре, що вони не знають, хто ви, — сказав я.
Псевдонім містера Герріґена в електронній пошті (йому дуже подобалося мати псевдонім) був корольпірат1 .
— Якщо хтось стежить за історією моїх пошуків, то їм і не треба знати. Вони й так зможуть дізнатися про мої інтереси й під’їхати до мене на відповідній козі. Моє ім’я їм нічого не дає. А мої інтереси — дають.
— Так, спам набридає, — сказав я й пішов на кухню злити воду з лійки і поставити її в сінях.
Коли я повернувся, містер Герріґен притискав кисневу маску до рота й носа і глибоко дихав.
— Це ви взяли у свого лікаря? — спитав я. — Він, теє, прописав вам оце?
Містер Герріґен опустив маску й сказав:
— У мене немає лікаря. Чоловіки за вісімдесят можуть їсти стільки рагу з просоленою яловичиною, скільки їм заманеться, і їм уже не потрібні лікарі, якщо в них нема раку. А от тоді лікар стає в пригоді, бо може виписати знеболювальне. — Він думав про щось інше. — Що скажеш про «Амазон», Крейґу? Не річку Амазонку, а компанію.
Тато іноді купував щось на «Амазоні», але я не дуже про нього думав. Я сказав про це містерові Герріґену і поцікавився, чому він питає.
Він вказав на примірник «Мактіґа» з серії «Сучасна бібліотека».
— Оце прийшло з «Амазону». Я замовив її з телефона за допомогою кредитки. Ця компанія колись продавала тільки книжки. По правді, була трохи більшою за кооператив «Мама і тато», але скоро може стати найбільшою і наймогутнішою корпорацією Америки. Їхній логотип з усмішкою стане таким же повсюдним, як емблема «шевроле» чи оце-о на наших телефонах. — Він підняв свій, показуючи мені надкушене яблуко. — Чи набридливий спам? Так. Чи стає він тарганом американської торгівлі, що плодиться й скрізь заводиться? Так. Тому що спам працює, Крейґу. Він тягне плуг. У не дуже далекому майбутньому спам зможе вирішувати долю виборів. Якби я був молодшим, то взяв би це нове джерело прибутків за одне місце… — він стис долоню. Через артрит він зміг звести пальці лиш у слабеньку подобу кулака, але я зрозумів суть, — …і стиснув би.
У містера Герріґена зробився такий погляд, який я іноді бачив у нього і через який радів, що я не в його чорному списку.
— Та ви ще хтозна-скільки років пробудете з нами, — сказав я, блаженно не відаючи того, що то наша остання розмова.
— Може, так, може, ні, але я знову скажу тобі, який я радий, що ти переконав мене залишити його собі. Він дав мені про що подумати. А коли я ночами не можу заснути, він стає мені хорошим товаришем.
— Я теж радий, — сказав я, і так і було. — Треба йти. Побачимося завтра, містере Герріґен.
І я його таки побачив, але він мене — ні.
***
Як завжди, я ввійшов до будинку через сіни й погукав:
— Містере Герріґен, я прийшов!
Відповіді не було. Я вирішив, що він, певно, у ванній. Я дуже сподівався, що він там не впав, бо того дня у місіс Ґроґен був вихідний. Увійшовши до вітальні й побачивши, що він сидить у своєму кріслі — кисневий балон на підлозі, айфон і «Мактіґ» на столику поруч, — я розслабився. Тільки його підборіддя лежало на грудях, і він перехилився на один бік. Ніби заснув. Коли так, то він уперше зробив це так пізно пополудні. Зазвичай він дрімав годинку після обіду, а на той час, як я приходив, уже був геть ясноокий і пишнохвостий.
Я підступив ближче й побачив, що його очі не повністю заплющені. З-під повік виднілася нижня дуга райдужки, але її блакить уже не була такою різкою, а більше імлистою, вицвілою. Я відчув страх.
Читать дальше