Стивен Кинг - Якщо кров тече

Він вибрав три гімни: «Лишись зі мною», «Старий міцний хрест» і «У Саду». Хотів, щоб проповідь преподобного Муні тривала не більше десяти хвилин, і преподобний упорався за вісім, випередивши графік і, як я розумію, встановивши особистий рекорд. Загалом, преподобний просто перелічив те, що містер Герріґен зробив для Гарлоу, наприклад, заплатив за реставрацію Будинку асоціації фермерів та ремонт критого мосту через Роял-рівер. Він також сприяв тому, що коштів на громадський басейн було зібрано набагато більше, ніж планувалося, сказав преподобний, але відмовився від здобутого таким вчинком права дати басейну своє ім’я.

Преподобний не сказав чому, але я знав. Містер Герріґен казав, що дозволяти називати речі твоїм іменем не тільки абсурдно, але недостойно й ефемерно. Через п’ятдесят років, сказав він, або навіть через двадцять ти станеш просто іменем на табличці, на яке ніхто не звертатиме уваги.

Щойно сповнивши обов’язок читця Письма, я сів у передньому ряду коло тата і подивився на труну, обставлену в головах і в ногах вазами з ліліями. Ніс містера Герріґена стирчав угору, наче вітрило корабля. Я наказав собі не дивитися на нього, не думати про те, як це смішно чи страшно (чи те й інше заразом), але пригадати, яким він був. Порада хороша, проте очі постійно зверталися туди.

Скінчивши коротку промову, преподобний підніс руку й благословив присутніх жалібників. І мовив:

— Ті, хто хотів би сказати останнє слово прощання, тепер можуть підійти до труни.

Зашелестів одяг, забурмотіли голоси — люди вставали. Вірджинія Гетлен почала дуже тихо грати на органі, і я усвідомив — дивне відчуття, котрого я не зміг назвати, але через багато років ідентифікував як сюрреальність, — що то було попурі з пісень кантрі, яке включало «Крила голуба» Ферліна Гаскі, «Я співав Дік­сі» Двайта Йоукема і, звісно, «Тримайся свого чоловіка». Тож містер Герріґен навіть залишив вказівки щодо музики для прощання, і я подумав: «От і правильно». Утворилася черга, місцеві в спортивних піджаках і легких літніх штанях перемішалися з нью-йоркськими гостями в костюмах і вишуканому взутті.

— Як ти, Крейґу? — пробурмотів тато. — Хочеш глянути востаннє, чи тобі й так добре?

Я хотів більшого, але не міг йому розказати. Як і не міг розповісти йому, як почувався. Тепер я все усві­домив. Це сталося не тоді, коли я читав Письмо, бо я стільки всього читав для нього раніше, а коли сидів і дивився, як стирчить догори його ніс. До мене дійшло, що його труна — це корабель, який понесе його в останню мандрівку, понесе в темряву. Мені хотілося плакати, і я таки поплакав, але пізніше, на самоті. Зов­сім не хотілося робити це тут, серед незнайомців.

— Так, але я хочу бути в кінці черги. Хочу бути останнім.

Тато, Боже його благослови, не спитав мене чому. Він просто стис моє плече і став до черги. Я повернувся до вестибюля, почуваючись трохи незручно в спортивному піджаку, котрий став тіснуватим у плечах, бо я нарешті почав рости. Коли кінець черги просунувся до середини головного проходу і я переконався, що до неї вже ніхто не підійде, я став позаду пари чоловіків у костюмах, котрі приглушеними голосами балакали про — що б ви думали? — акції «Амазону».

На той час, як я підійшов до труни, музика вже затихла. Кафедра стояла порожня. Вірджинія Гетлен, певно, вислизнула надвір перекурити, а преподобний мав бути в ризниці, перевдягатися й причісувати залишки волосся. У вестибюлі було кілька людей, що стиха бурмотіли між собою, але в самій церкві лишилися тільки я і містер Герріґен, як бувало стільки разів у його великому будинку на пагорбі, з якого відкривалися хороші, але не туристичні краєвиди.

На ньому був вугільно-сірий костюм, якого я ніколи не бачив. У похоронному бюро його трохи підрум’я­нили, щоб він мав здоровий вигляд, от тільки здорові люди не лежать у труні з заплющеними очима, а промені денного світла не освітлюють востаннє їхні мертві обличчя, перш ніж їх навічно розмістять під землею. Руки були складені, і я пригадав, як вони лежали, коли я ввійшов до його вітальні лиш кілька днів тому. Він скидався на ляльку в натуральну величину, і я не міг стерпіти такого вигляду, не мав бажання затримуватись. Хотілося свіжого повітря. Хотілося бути з батьком. Хотілося повернутися додому. Але спершу я мусив дещо зробити — і то просто зараз, бо преподобний Муні міг повернутися з ризниці будь-якої миті.

Я поліз у внутрішню кишеню свого спортивного піджака й видобув телефон містера Герріґена. Коли я був з ним востаннє — тобто з живим, а не зі скособоченим у кріслі чи схожим на ляльку в дорогій коробці, — він сказав: радий з того, що я переконав його залишити собі телефон. Сказав, що той стає йому за доброго товариша, коли не спиться вночі. Телефон був захищений паролем (я вже казав, що коли щось захоп­лювало його цікавість, він швидко вчився), але я знав той пароль: пірат1 . Я ввімкнув телефон увечері напередодні похорону й відкрив нотатки, бо хотів залишити йому повідомлення.