Стивен Кинг - Якщо кров тече

Він здався о першій. Написав на той час дві сторінки, і йому стало дедалі важче нехтувати відчуття, що він знову стає тим нервовим, невротичним чоловіком, який три роки тому мало не спалив свій будинок. Він міг сказати собі не звертати уваги на дрібниці типу гойдалок і лавок, а дозволити історії понести його, але коли він дивився на екран, кожне слово здавалось неправильним. За кожним ніби ховалося інше, краще, але невидиме.

Чи могло бути, що в нього розвивається Альцгеймер? Може, в цьому річ?

— Не дуркуй, — сказав він і сполошився від того, як сильно говорив у ніс. А ще як хрипко. Дуже скоро він геть втратить голос. Хоч тут і нема з ким говорити, окрім самого себе.

«Вези свою сраку додому. Там тобі є з ким говорити: жінка і двоє дітей».

Але якщо він це зробить, то втратить книжку. Він знав це так само добре, як власне ім’я. Через чотири-п’ять днів, коли повернеться до Фалмута й одужає, він відкриє файли з «Гіркою річкою», подумає, що ті рядки писав хтось інший, і гадки не матиме, як закінчити цю чужу історію. Поїхати зараз означає викинути на смітник цінний дар, якого він може ніколи більше не потримати в руках.

«Корчив із себе міцного мужика, а воно на запалення легень повернуло», — сказала донька Роя Девітта, маючи на увазі «Ох і дурень». Чи стане він ще одним таким самим?

Пан чи пропав. Книга або життя. Чи справді вибір такий суворий і мелодраматичний? Звісно ж, ні, але він точно почувався як десять кілограмів гімна в п’ятикіло­грамовому мішку, — тут жодного сумніву.

«Подрімати. Треба подрімати. А як прокинуся, то зможу вирішити».

Тож він знову хильнув «Чарівного еліксиру доктора Кінга» — чи як там воно називається — і зіп’явся сходами до спальні, яку вони ділили з Люсі, коли вибиралися сюди в інші рази. Йому хотілося спати, а коли він прокинувся, дощ із вітром уже прибули, і вибір був зроблений за нього. Треба дзвонити. Поки ще можна.

— Привіт, кицю, це я. Вибач, що розгнівав тебе. Справді, вибач.

Вона повністю пропустила це повз вуха.

— Щось мені це не схоже на алергію, містере. Схоже на те, що ти захворів.

— Це просто застуда. — Він прочистив горло. Принаймні спробував. — Хоч, мабуть, і доволі сильна.

Прочистивши горло, Дрю спровокував кашель. Він прикрив старомодну слухавку рукою, але Люсі, певно, все одно почула. Вітер зривався, дощ періщив у вікна, світло блимало.

— І що тепер? Просто сидітимеш у норі?

— Думаю, доведеться, — сказав він, а тоді поспішив додати: — Річ уже не в книжці. Я б повернувся, якби вважав, що це безпечно, але буря вже тут. Ось зараз світло блимнуло. Мабуть, я втрачу електрику й телефон ще до темряви. Тут я змовкаю, щоб ти сказала, що попереджала мене.

— Я тебе попереджала, — сказала вона. — А тепер, коли ми з цим розібралися, кажи, наскільки сильно ти захворів?

— Не дуже сильно, — сказав він.

То була набагато жирніша брехня, ніж про неробочу супутникову тарілку. Йому здавалося, що захворів він сильно, але якби він це визнав, оцінити її можливу реакцію було б важко. Чи подзвонить вона в поліцію Преск-Айла й викличе службу порятунку? Навіть у теперішньому стані це здавалося йому надмірним. Не кажучи про те, що було б страшенно соромно.

— Мені це не подобається, Дрю. Не подобається, що ти там, відрізаний. Ти впевнений, що не зможеш виїхати?

— Раніше, може, міг би, але я випив засобу від застуди, ліг подрімати й проспав. Тепер уже не наважуся. Тут ще після минулої зими дренажні труби забиті, а дорогу попідмивало. Такий сильний дощ майже точно затопить великі ділянки шляху. Не виключено, що «субурбан» і проб’ється, але коли ні, то я можу застрягнути за дев’ять кілометрів від хатини й за тринадцять — від «Великого 90».

Запала тиша, і Дрю здалося, що в ній він почув її думки: «Корчив із себе міцного мужика, ох і дурень». Тому що іноді слів «Я тебе попереджала» недостатньо.

Вітер знову дмухнув, світло знову заблимало (або, може, замиготіло). У телефоні ніби сюркнула цикада, а тоді знову затихла.

— Дрю? Ти ще там?

— Так.

— Був якийсь дивний звук у телефоні.

— Я чув.

— У тебе є харчі?

— Скільки завгодно.

Та їсти не дуже хотілося.

Вона зітхнула.

— Тоді укрийся, як зможеш. Подзвони ввечері, якщо телефон ще працюватиме.

— Гаразд. А коли розпогодиться, я приїду додому.

— Якщо дерев не нападає, а так сидітимеш, доки хтось не вирішить приїхати й розчистити дорогу.

— Тоді я сам її розчищу, — сказав Дрю. — У сараї лежить татова бензопилка, якщо ніхто з наймачів не забрав. Бензин з неї точно вивітрився, але я можу злити трохи з «субурбана».