Стивен Кинг - Якщо кров тече

— Якщо сильніше не захворієш.

— Я не…

— Скажу дітям, що в тебе все добре. — Вона тепер більше зверталася сама до себе. — Нема сенсу їх тривожити.

— Це доб…

— Це гімняно, Дрю. — Вона терпіти не могла, коли він її перебивав, але не відчувала жодних докорів сумління, коли робила це сама. — Я хочу, щоб ти це розумів. Коли ти загнав себе в це становище, ти загнав у нього й нас.

— Вибач.

— Книжка добре йде? Сподіваюся, що так. Сподіваюся, вона варта всіх цих тривог.

— Усе добре.

Він уже не був цього певен, але що їй сказати? «Знову почалося те лайно, Люсі, а тепер я ще й захворів»? Чи це полегшить її неспокій?

— Гаразд. — Вона зітхнула. — Ти ідіот, але я тебе люблю.

— Я теж тебе л… — Вітер заволав, і раптом єдиним світлом у хатинці залишився той його водянистий і тьмяний різновид, що ліз у вікно. — Люсі, в мене світло зникло. — Голос звучав спокійно, це добре.

— Подивися в сарайчику, — сказала вона. — Там може бути коулменівський ліхтар…

Знову почулося сюрчання цикади, а тоді — тільки тиша. Дрю поклав старомодну слухавку на місце. Він лишився сам.

Він узяв стару засмальцьовану куртку з гачка коло дверей і в мутному світлі пробився до сарайчика з інструментами, одного разу закрившись рукою від летючої гілки. Може, це через хворобу, але йому здавалося, що вітер уже дме добряче за шістдесят на годину. Він видобув ключі, а холодна вода затікала на шию, незважаючи на піднятий комір, і йому довелося спробувати три ключі, перш ніж знайшовся той, що відімкнув висячий замок на дверях. Йому знов довелося сіпати й теліпати, щоб ключ крутнувся, і на той час, коли замок таки зволив його впустити, Дрю геть намок і закашлявся.

У сараї було темно й повно тіней навіть із широко розчиненими дверима, але світла таки вистачило, щоб Дрю зауважив на дальньому столику татову бензопилку. Були там і інші пилки, а серед них — одна дворучна, яка, мабуть, могла придатися, бо бензинова здавалася немічною. Жовта фарба корпусу майже геть укрилася шаром прадавнього масного бруду, стрічка сильно заіржавіла, і наразі він усе одно не зміг би й уяви­ти, як набирається досить енергії, щоб смикнути за дріт і запустити її.

Утім, Люсі не помилялася про коулменівський ліхтар. На полиці ліворуч від дверей стояло аж два таких, разом з каністрою палива на три літри, але один з них точно не міг нічим зарадити, бо його скляна куля була розбита, а ручка десь зникла. Але інший виглядав нормально. Шовкові ґноти не відчепилися від трубок подачі, що було добре. З тим, як у Дрю трусилися руки, він сумнівався, що зміг би їх прив’язати як треба. «Мусив би подумати про це раніше, — дорікав він собі. — Звісно, я мусив би й поїхати звідси раніше. Поки ще міг».

Коли Дрю підніс каністру з паливом до тьмяного полуденного світла, то побачив татів нахилений в інший бік почерк на приклеєній стрічці: «НЕЕТИЛЬОВАНИЙ БЕНЗИН НЕ ПІДХОДИТЬ, ЗАЛИВАЙ ОЦИМ!» Він струснув каністру. Та була десь наполовину повна. Може, не пречудово, але цього може вистачити на триденний продув, якщо використовувати розважливо.

Він забрав каністру й цілий ліхтар до будинку і спочатку поставив їх на обідній стіл, а тоді передумав. У нього трусилися руки, і він точно пролив би скількись палива. Натомість поставив лампу в раковину, а тоді скинув промоклу куртку. Перш ніж він устиг навіть подумати про наливання, знову почався кашель. Дрю гупнувся на один із кухонних стільців і харкав безперестанку, аж доки відчув, що може знепритомніти. Вітер завивав, щось гупнуло об дах. Судячи зі звуку, якась набагато більша гілка за ту, від якої він затулився рукою.

Коли кашель минувся, він відкрутив кришку на ємності для палива в лампі й пошукав лійку. Не знайшов, тож відірвав смужку алюмінієвої фольги й скрутив напівпристойну подобу лійки з неї. Бензинові випари намагалися знову спровокувати кашель, але він стримувався, доки не наповнив маленьку колбу. А напов­нивши, дав собі волю й зігнувся на кухонну стійку, поклавши гарячого лоба на руку, а тоді кашляв, давився й хапав ротом повітря.

Напад врешті минув, але гарячка розпалилася сильніше. «Мабуть, водні процедури надворі не дуже допомогли», — подумав він. Щойно він розпалить ліхтар — якщо розпалить, — то вип’є ще аспірину. А тоді бахне порошку від голови й перехилить «Доктора Кінга» для певності.

Він пошурував помпою збоку, щоб наростити тиск, тоді відкрутив краник, чиркнув сірником і засунув його в отвір запалення. Якусь мить нічого не відбувалося, але тоді ґноти засвітилися, давши таке яскраве й концентроване світло, що він аж скривився. Поніс ліхтар до єдиної в хатинці шафки й пошукав там ліхта­рик. Знайшов одяг, помаранчеві жилети для сезону полювання й пару ковзанів (він туманно пригадував, як вони з братом каталися струмком ті кілька разів, коли приїздили сюди взимку). Знайшов капелюхи, рукавиці, старий пилотяг «Електролюкс», котрий виглядав таким же готовим до бою, як іржава бензопилка в сараї. Ліхтарика не було.