Стивен Кинг - Якщо кров тече

Роздягаючись перед сном, він казав собі, що це не має значення. Якщо це й брехня, то біла, просто засіб запобігти сварці раніше, ніж та встигне народитися. Чоловіки з дружинами завжди так роблять. Саме так шлюби й виживають.

Він ліг, вимкнув лампу, двічі чхнув і заснув.

На четвертий день роботи Дрю прокинувся з забитим носом і помірним болем у горлі, але без відчутної гарячки. Він міг працювати застудженим і за викладацьку кар’єру робив це багато разів, навіть пишався здатністю впертися рогом і подужати болячку на ногах, тоді як Люсі була схильна йти до ліжка, обклавшись серветками, найквілом і журналами вже після першого шморгу носом. Дрю ніколи не дорікав їй цим, хоч йому на думку часто спадав материн вираз на означення такої поведінки: «Раз чхнуло і вже розкисло». Люсі могла дозволити собі дві-три застуди на рік, тому що була вільною бухгалтеркою, а отже, сама собі начальницею. Теоретично під час річної відпустки те саме можна було сказати й про нього… але це інакше. Якийсь письменник — Дрю не пам’ятав, хто саме, — сказав у «Paris Review»: «Коли пишеш книжку, твій начальник — книжка». І це правда. Варто сповільнитись, і книжка розвіється, наче сон після пробудження.

Він провів ранок у Біттер-Рівер, але з коробкою сухих серветок під рукою. Упоравши денну норму (ще вісімнадцять сторінок, абсолютно бомбезно), він здивовано побачив, що використав половину коробки. Відерце для сміття біля татового столу замело ними, наче снігом. У цьому був і світлий бік: надриваючись над «Містечком», він регулярно заповнював кошик біля свого столу відкинутими сторінками: вербник чи гайок? лось чи ведмідь? сонце яскраве чи пекуче? У містечку Біттер-Рівер, з якого він повертався дедалі менш охоче, таких нісенітниць не траплялося.

Але він мусив щодня його покидати. У нього залишилося всього кілька банок рагу з просоленої яловичини й макаронів з телятиною. Молоко закінчилося, як і помаранчевий сік. Йому були потрібні яйця, гамбургери, може, яка курятина й точно кілька готових заморожених вечерь. А ще добре придались би льодяники від кашлю й пляшечка найквілу, стара вірна подруга Люсі. Усе це мало бути у «Великому 90». А коли ні, то він уже плюне й поїде до Сент-Крістофера. Оберне білу брехню, яку сказав Люсі, на правду.

Повільно, підскакуючи в ямах, він подолав Гімнисту дорогу й під’їхав до «Великого 90». На той час він уже не тільки чхав, але й кашляв, горлу стало трохи важче, одне вухо ніби заклало, і здавалося, що гарячка таки трошки відчутна. Нагадавши собі додати до списку напроксен або парацетамол, він увійшов до крамниці.

Роя Девітта за прилавком замінила сухоребра молода жінка з фіолетовим волоссям, кільцем у носі й нібито хромованою штангою в нижній губі. Вона жувала гумку. Мозок Дрю ще не вимкнув робочого режиму (та й легенька гарячка, мабуть, допомогла), тож він уявив, як ця жінка повертається додому до фургона, що стоїть на шлакоблоках, до двох чи трьох дітей із замурзаними обличчями й зачісками з домашньої перукарні, а найменше маля вдягнене в обвислий підгузок і заляпану їжею футболку з написом «МАМИНЕ ЧУДОВИСЬКО». То був підлий і жорстокий стереотип, котрий ще й смердів елітизмом, але це не обов’язково робило його неправдивим.

Дрю взяв кошик для покупок.

— У вас є свіже м’ясо й овочі з фруктами?

— Гамбургери та хотдоги в холодильнику. Може, ще кілька свинячих відбивних. І є салат з надертої капусти з морквою.

Як-не-як, а таки овочі.

— А курятини нема?

— Нє. Але є яйця. Можна буде самому виростити курку, коли потримати їх у теплі.

Вона засміялася з цього дотепу, показавши коричневі зуби. Таки не гумка, а тютюн.

Дрю наповнив два кошики. Найквілу не було, але знайшлося щось під назвою «Доктор Кінг від кашлю й застуди», а також аспірин і порошок від головного болю «Ґуді». Дрю довершив свій напад шопінгу кількома банками курячого супу з локшиною (єврейський пеніцилін, як казала його бабця), коробкою масляного спреду і двома буханками хліба. То були білі й схожі на губку бруски промислового розміру, але вибирати не було з чого. У своєму не дуже віддаленому майбутньому він побачив суп і сирний сендвіч на грінках. Непогана пожива для людини з хворим горлом.

Жінка за прилавком пробила все, жуючи безперестанку. Дрю заворожував рух штанги в її губі. Скільки років виповниться маминому чудовиську, перш ніж воно вставить собі таку саму? Дрю знову сказав собі, що це елітизм, гімняний елітизм, якщо відверто, але його надміру збуджений мозок все одно погнав ланцюжком асоціацій далі. «Ласкаво просимо до Волмарту». «Памперси надихаються немовлятами». «Не грошва мені потрібна, а ковбой у тертих джинсах». «Кожен день — це сторінка в щоденнику твого іміджу». «Зробимо Америку знову вел…»