Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

- Згоден, - тихо промовляє Спадкоємець.

- Отже, - підсумовує Технолог, - десять із десяти! Вона - наша.

Чути, як хтось (звичайно ж - Тувеянсон!) плескає в долоні.

- Але ж треба, щоб вона про це дізналася! - каже Русалонька.

- Вона вже знає,- каже Технолог. - Вона прийде до нас сама... Вона забере нас

звідси...

* * *

Хелена відстороняється від стіни, вона настільки зрослася з нею за ці пів або повну

годину, що їй здається, ніби вона ледве відклеюється від неї, пручаючись, борсаючись під

тиском вологої нічної темряви. Вона підносить до очей руку із годинником - пів на

дванадцяту. Хвилин за десять-п'ятнадцять по трасі повз лікарню проїде остання

маршрутка. Отже, треба йти. Думати - потім.

Вона тихо прямує до сходів. На сьогодні з неї досить, вирішує вона. Але тепер вона

впевнена, що поруч існує життя. Навіть тут. Хоча чому «навіть»? Саме тут, де уриваються

надії.

Спустившись на перший поверх, вона будить санітара, і той, незадоволено сопучи й

позіхаючи, довго дзеленчить ключами, відмикаючи двері.

Хелена швидко йде темною бузковою алеєю. Голова її розколюється, ноги тремтять.

Вона ледь добігає до напівпорожньої маршрутки, і водій насторожено поглядає на неї в

люстерко, що висить над його головою, - хто його знає, що за люди сідають на цій

зупинці...

Вдома вона перекидає книжки - просто витрушує їх на підлогу з ящиків, котрі так і

не спромоглася розібрати за весь рік. їх так багато! Нарешті вона знаходить перше

видання свого «Амулета Паскаля», написаного англійською - без скорочень і пояснень, котрі було внесено потім під час перекладу за наполегливими порадами видавця та

редактора. У неї ніколи не було часу та звички перечитувати написане, а тим паче - видане

й витіснене новими сюжетами. Але вона все пам'ятає і тому, майже з огидою

перегорнувши сторінки із діалогами та сюжетною колізією, натрапляє на «прохідні

абзаци» - ті, що були написані «для себе»: «...У колі герцога Роанеза, під час чергової

світської вечірки, кавалер де Мере познайомився з дивним чоловіком, який здався йому

«людиною похилого віку» - відомим математиком Блезом Паскалем. Для аристократа

Мере той був лише диваком, котрий не мав добрих манер, занадто замкненим і

сором'язливим.

Пізніше, завдяки записам самого де Мере, сучасники вважали, що зухвалий кавалер

перевиховав Паскаля. Ось уривки з цих записів: «Цей пан був сильним математиком,

котрий, треба зауважити, не знав нічого, крім цієї науки, яка в світі не має жодного

значення. Цей чоловік, у якого не було ніякого смаку й тактовності, постійно втручався в

розмови, завжди дивував і змушував сміятися над ним. Але згодом він ставав менш

упевненим у собі, почав лише слухати й запитувати і все, що почув, записував у свій

нотатник, який постійно носив із собою. Після наших спільних подорожей цей чоловік

перестав думати про математику...». У цей час Блез Паскаль зробив запис у своєму

нотатнику: «Треба тримати свої думки під замком. Буду остерігатися під час подібних

подорожей!»

Поблажливо поплескати генія по плечу - от єдина розрада «сильних світу цього».

Вони плескають - геній сором'язливо і вдячно посміхається. Вони ласкаво натякають йому

на те, що нині в моді фламандське мереживо, а не дешеве плетиво, придбане на розі біля

власного будинку, - геній шаріється.

Йому м'яко кажуть, що все, чим він займається, все, на що покладене життя, -

дурниці. О, він може кивнути у відповідь. Але це буде механічний жест. Дань ввічливості.

Страх удатися до зайвих розмов. Геній чекає навернення, як кавалер де Мере - свою

чергову коханку...

Ось воно, це слово! Хелена напружується, щоб згадати... А що згадувати - вона все

знала сама. Вона перегортає ще кілька сторінок:

«В один зі святкових днів Блез їхав у візку, запряженому четвіркою коней. Коні

понесли, й візок опинився на краю моста, не огородженого парапетом. В одну мить вся

четвірка впала у воду, а візок якимось диким застряг на самому краю обриву. Після цього

випадку Паскаль почав страждати на безсоння, під час якого бачив видіння. Свідоцтво

абата Буало: «Цей великий розум завжди уявляв, що бачить по лівий бік безодню. Він

завжди ставив зі свого лівого боку стілець, аби заспокоїти себе. Друзі й духовні

наставники переконували його, що немає чого боятися, що видіння - лише породження

його хворобливої уяви. Він згоджувався, а через чверть години по тому знову бачив по