Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Руки до неба. З неба крізь стелю - дощ. Та рясний. ГІадає на крісло, і уже з крісла на підлогу червона від крові вода лине… Онде, ще мить - і попливе Максова постіль…

- Що… Що ти робиш? - вигукнув, самий жах у голосі.

- Прибираюся… - у воді по коліна. Та заклопотана вкрай, серйозна - усе те крісло від крові миє, ялозить по ньому долонькою.

Врешті зупинилася. Роззирнулася розгублено.

- А коси… Коси ж мої де?

А нема рудих кіс. Під червоною водою й не роздивитися, що на підлозі.

- Ти пірни… - Максові у вічі. - Я не можу… Потону…

- Люба…

- Гаєш! Гаєш час… Що ж ти? Як же я без кіс?

- Зачекай… Треба 6… зрозуміти…

Зойкнула, головою захитала - ой, гірко - нахилилася до води червоної та раптом - шубовсть у неї! І нема…

Макс став на постелі, як на острівці, - навкруги море червоне хвилями б’є. Крісло у тім морі гойдається. Вітер його до Мак- сового острівця жене. Стиснув щелепи, аж у вуха стрельнуло, заплющив очі і хотів було стрибнути з постелі в море! Заплутався у простирадлах, повалився на ліжко і щосили учепився в подушки, як у рятівні буї.

На ранок пані Женя зайшла до синової кімнати. Присіла на край ліжка, торкнулася синового плеча - знала, як кінестети- ка пробудити.

- Максимчику…

Макс розплющив очі, здивувався безмежно.

- Що ти тут робиш, мамо? - похапцем підхопився, роззир- нувся. Дідько! Він же вдома. - Вибач… Доброго ранку.

Як той дурний - по кімнаті, лоба пальцем тре, очима стріляє. Зупинився біля крісла, зиркнув на нього.

- А це що? Кров?..

Пані Женя насупилася стривожено - що з сином коїться?! - ближче підійшла: на блідо-кофейній оббивці темні, ледь помітні плямочки.

- Сліди від шоколадних крихт. Невже забув? Як із Лондона приїжджав, так усе “Hershey’s” нам привозив, наче ми того не бачили. Давно хотіла це крісло викинути, та ти його любив…

- А… Так.

- Поснідаєш? Дора омлет із шинкою та пармезаном тільки- но підсмажила.

- Дякую… - усміхнувся. “Hershey’s”… Дійсно. Щоразу, як додому з Британії їхав, якогось біса тягнув батькам шоколад.

Накинув м’який махровий халат.

- Умиюся і буду.

Пані Женя ступила тільки крок, як побачив - з килима голка стирчить. Ще крок - мати на неї ступнею… Ухопив її за руку - стій!

- Що, синку?..

Нахилився, підняв з підлоги голку. І мимоволі обернувся до крісла, наче у ньому й досі сиділа Люба, спостерігала скорботно і байдуже. “Знову… не зміг”, - подумав спокійніше, ніж зазвичай…

Думкам, взагалі, полегшало. Роздобрішали надіями, заспокоїлися за ніч на шовкових простирадлах. Оптимістичні вилізли наверх, розсілися на страхах і сумнівах, тільки відразлива прикрість продерлася назовні, супилася - усе їй криво! Макс жував і жував омлет, наче то недосмажене м’ясо, відтягував час розмови, що вона невідворотно мала виникнути після смачного сніданку. Ранок мудріший за вечір тільки тому, що настирливо пропонує обмізкувати проблему. Мама уже заглядала у вічі: які плани, синку? Невже повернешся у злидні?!

Ні, того досить! Наївся. Втупився у тарілку: плямка червоного грузинського соусу - криваве море із нічних жахів. “Чому вони не лишилися на Костянтинівській?” - подумав роздратовано, наче сновидіння ночі заважали бачити білий день. Люба, голки, вода… Не те, не те! Кучері… Зірвала з голови руді коси, лишилися чорні кучері… Що сказати хотіла? “…Дора?” - здивувався. Зиркнув у бік вікна - білий фартушок, сіра спідничка, сіра блузка. Миша. Застигла, очей з матері не зводить… Дора? “А навіщо мені Дора?” - подумав. Згадав, як вночі майже неконтрольовано зажадав цього тендітного, майже дитячого тіла… Відчуття безвихідної самотності заполонило серце і знову збудило бажання. Реванш! Яка, в біса, сублімація? Замість сексу - тільки секс!

- Віддай мені Дору, мамо, - вимовив тихо і чітко. Очі в таріль.

Пані Женя вислухала синове прохання зі стриманістю скандинавського вікінга, хоч усередині перчило по-мексиканськи.

- Твою квартиру на Хрещатику прибирають тричі на тиждень, - нагадала обережно. - А як треба приготувати, то знайду кухарку…

- Не треба кухарки! Мені Дора до вподоби.

- Добре. Візьми Дору на кілька днів, поки не знайду тобі таку служницю, щоб око не муляла, - спробувала скорегувати.

Макс усміхнувся ввічливо-приязно - присікатися ніяк.

- Ні. Назавжди віддай. Дору хочу.

Пані Женя зиркнула на дівча - не розібрало базікання людей за столом, усе так же спокійно стояло біля вікна - нахилилася ближче до сина, прошепотіла:

- Ти ж… не скривдиш каліки?

- Мамо, прошу! - скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів - годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина утому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з’явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості - запрошу. У власні плани - ні…