Люко Дашвар: Биті є. Макс. Книга 2

Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї - на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини - певно, шаленіла від “Солдата Джейн” чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї - важка чоловіча долоня…

Макс отетерів - задушить! Смикнувся, крикнув раптом щосили:

- Ей! Курити хочеш?! Ей! Тобі… Ти… Там… Уже йдуть… Пішли… Йди! Йди за мною! - кричав бозна-що, швидко сунув геть. Серце цокотіло: страх, страх…

Вискочив на вулицю. Позаду важкі кроки. Чи то ввижається? Не аналізував, біг у бік Контрактової, хоч смислу в тому мі- зер: що далі від даху, то більше мисливців…

- Максиме! - почув.

Смикнувся від несподіванки, скосив очі: на перехресті “лек- сус”. Мама?.. Похапцем озирнувся у бік темної арки - нікого… Фу ти…

…А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:

- У тебе тут усі сусіди - крейзі? Переїжджай до мене…

- Ні, - сказала лиса дівчинка. - Тут буду. Тут є космос.

П’ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов - місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: “Женечко, а чим зараз твій Максим займається?”, старий тато ГІерепе- чай - завжди допомога! - цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…

- Скрутять і вмить додому доставлять, - казав.

- Щоб навіки зненавидів?! - обурювалася пані Женя.

Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж

жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається - та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика - неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти - освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, “мазераті”, та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць - живи та радуйся, синку. А він… “І не шукайте!”

Яке там! Вивідувала, випитувала, чекала… Як туга спопеляла терпіння, сідала за кермо - на Поділ. Там він… Лишала ав- тівку на Валах, ішла на Костянтинівську. Ставала навпроти синового прихистку, дивилася у вікно. Як ти, Максимчику?.. Мамі без тебе геть зле…

Бог почув. Як побачила збудженого сина - біг до Контрактової, наче зграя псів п’яти рве, - коліна підкосилися від несподіванки. У ручку “лексуса” вчепилася:

- Максиме!

1 за ту коротку ми гь, поки син озирнувся, сто страхів розірвали вщент: що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?

Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…

- Здрастуй, мамо… - сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?

- Запіканку зробила… - пробурмотіла знічено. - Повечеряємо, як маєш час…

…Автівка вже пролетіла “Арсенальну”, сумний насторожений Макс сидів поряд із матір’ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б - нічого не бачить. Та він рантом зітхнув.

- Ти… змарніла, мамо, - прошепотів тоскно.

Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, - розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.

Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.

Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів - годин на п’ять вдумливого монологу. Він сказав би матері - нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: “Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон”. З-посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв’язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато - той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Во лодимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей - нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу - облиш! Не згадуй.