Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Любо! А я п’ять місяців - ні сном ні духом! Чекаю, як той йолоп. Усе покинув, поселився у злиденній орендованій норі на Костян- тинівській, де ти жила… Де всі твої речі, книжки і досі… А поряд не ти - твій товариш Гоцик, що у нього й імені немає! А ти жива… Чому ж не прийшла? Не відпустила… Чекати важко, Любо. Тижні збиваються у місяці - другий, третій… Наївний оптимізм задихається під тушею важкого роздратування: допоки ще?! Після безглуздих днів провалений диван розкриває обійми з байдужістю старої шльондри, та засинати страшно. Бо щоночі ти припливаєш у мої сни, Любо. З водою. Вона ллється сльозами з твоїх очей, дощем з неба чи просто з крана, заповнює увесь простір, лишає острівець суходолу під моїми ногами… Ти безпорадно борсаєшся у хвилях, Любо, ковтаєш воду, і сотні невидимих заповзятих спостерігачів горлають мені, оглухнути можна: “Стрибай! Стрибай же…” А я… Я не можу! Прошу себе щовечора, перш ніж заплющити очі: “Ну, хоч сьогодні, Максе!” Та ранок вмикає свідомість, і я розумію - знову… не зміг!

Дощ - за комір: шукай даху. Макс повернув до Флорівсько- го монастиря, щоби не йти на Костянтинівську. Стояв навпроти храму, хитав хрести поглядом: ну? І що?! Бог не виказав оперативних рятівних дій. Не розкрив парасолі над змоклим Максом, не зігрів задубілі долоні. І щоби холодний відчай не учепився у горло, Макс посунув до “Кофе-хаусу”…

Чорнява дівчинка-офіціантка зазирнула в очі.

- Як завжди?.. — усміхнулася переможно. Вона тільки-но виматюкала двох колег, що спробували поперед неї обслужити симпатичного сумного хлопця з такими пронизливими очима, що хоч на сповідь до нього, та чорнява ще пам’ятала, як влітку хлопець приходив сюди з рудою дівчиною і завжди залишав на “чай” набагато більше за інших відвідувачів. І такого віддати?

- Пам’ятаєте мене?

- Чорний чай. І “Парламент”…

- Так. ГІрошу… - Макс проводжав очима чорняву офіціантку. На барній стійці - шахівниця. Мат? “Чому тут не працюють цілодобово?..” - подумав тоскно.

На Костянтинівську під ніч приваландався. Гоцик уже встиг скачати курсову з Інтернету, зжерти останні гри сосиски і залишки вчорашньої холодної гречки і тепер рубався у компі в останню версію “Сталевого Алхіміка”. Класна гра…

Ні “привіт”, ні “як воно?”. Зиркнув на Макса, кивнув, втупився у монітор.

Макс почервонів: відсутність елі в скидалася на ляпас. Пішов до вікна, глянув на чорну-мокру вулицю, наче не звідти припхався. І так стояв, поки за спиною не почув матюки роздратованого Гоцика. “Знову Алхіміку програв…” - подумав.

- Бачив її сьогодні, - видушив глухо. - Мітингувала на бульварі Шевченка… З якимось плакатиком у руках…

Розмова давно назріла. Проривалася випадковими фразами, несподіваним роздратуванням, невтішним спогадами. Хлопці старанно гасили раптові спалахи вимученої відвертості, притишували серця до ледь помітного вночі останнього дихаючого вуглика давно покинутого вогнища, ніби отут, у прихистку на

Костянтинівській, де ще так недавно сміялася і плакала Люба, говорити про неї - суцільне жалюгідне соромисько, що гіршого й уявити неможливо… І ото вони б тут один перед одним ганьбилися?..

Та розмова рвалася назовні.

Гоцик зиркнув на Макса похмуро.

- То не Люба, - сказав.

Замовк. Скривився, наче жили тягнуть.

- Потонула… - додав немилосердно.

Макс вишкірився люто, обернувся до Гоцика… Вигукнув, наче усі навкруги поглухли.

- Бачив її!

- Помилився…

- Сам помиляєшся! Вона тут! Поряд. Нікуди не від’їжджала! І повертатися не збирається! - задихнувся, замовк, опустив голову. - Одного не втямлю… Навіщо? Навіщо обіцяла повернутися… Просила свою матір, аби та переказала нам - чекайте…

Гоцик зітхнув із прикрістю.

- Нічого Любина матінка нам не переказувала. То я збрехав… Люблю прибрехати…

Упав на диван. Пику скривив.

- Йди вже геть, Максе… - буркнув врешті. - Смикаєшся усе, місця собі не знайдеш… - замовк, запалив “Прилуки”, очі у стелю. - Ну, спробував пожити, як усі люди… Ну, не вийшло… То таке… Пережуєш… Бабла вистачить…

Макс не проковтнув. Спробував. Виховання змушувало. Та образа застрягла у горлі, полізла на язик…

- За цю діру, до речі, я плачу! - мовив зверхньо.

- Точно, чувак… - Гоцик підвівся. Недопалок у підлогу - вмри! Дістав із шафи дорожню сумку, повкидав штани-футбол- ки, пішов до дверей. - Прощавай…

Макс так здивувався, ніби побачив, як Люба з мосту летить на біс.

- Ти здурів? Ніч…

- А пофіг! Давно хотів… Мені тут стіни плечі дряпають…