Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав - не треба світла…

- Прости мені, Максиме… - шепоче розгублено.

Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.

- За що, мамо?..

- Не знаю… - щира.

Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. “Забери мене!” - відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках “Мій Мій”. Підхопила сина на руки. “Мама поряд! Поряд!” - повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: “Забери мене”. Мама не зрадила. Мама… поряд.

- Ти мені прости, - шепоче глухо.

- За що? - обережно закидає пані Женя, а в душі - дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…

- Не знаю… - знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…

Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при

синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.

- От, приміром, я би впала з мосту…

- Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, - відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.

- Знаю, синку! Бо ти - прекрасна, порядна, шляхетна людина.

От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить - про те,

що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.

На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…

- Накажу Дорі, щоби постелила… - чує голос матері.

Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний

голод.

Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці “Camus”? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім’ю руйнувати.

Стіл заповнюється наїдками - тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.

Коньяк накриває залишки роздратування - ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.

- Що за Дора у нас тепер є?

- Служниця.

- І живе тут? - дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.

- Надто гірко самій 6уло> - пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.

- І де^ її поселила? - Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір’ю (він думає саме так: не сваритися - дискутувати) не бажає. Не зараз.

- У гостьовій біля татового кабінету.

Макс киває - зрозуміло.

- Дякую. Смачно… - відсовує тарілки від краю.

- На здоров’я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…

- Пам’ятаю…

За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. “Так і є!” - переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п’ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.

Стає перед дзеркалом - гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м’язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…

Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.

Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього - ясно. Вдивлявся - аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?.. Він навіть устиг розібрати, що середнє - найдовше, але ніяк не “експропріація” чи, приміром, “сільгосптехніка”. Літер шість, не більше. Перше - коротше. А останнє, третє - найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…

- Мамо!

Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина - тільки й устиг рушником обмотатися.

- Геть нічого не бачу. Чисто…

Z2-.

Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба - ромашкою війнуло.