Виталий Забирко - Теплий сніг

Перед Косташеном розгорнулася панорама знайомого йому академмістечка.

- Населення на сьогоднішній день - 12 436 чоловік... Орбітальна станція класу “Шпігель”, - зображення блимнуло, і перед Косташеном у просторі повільно закрутилися ферми станції. - Параметри: максимальне віддалення від поверхні планети - 418,6 км, мінімальне - 398,2 км, період обертання - 1 година 31 хвилина. Змінний персонал - 36 чоловік. Стандартна база “Північний полюс” - 22 чоловіки. Поверхня планети вкрита товстим шаром снігу /Н 20 кристалічна - температура плавлення +44,63°С/. Висота снігового покриву від 100 до 200 метрів. Аномально висока температура плавлення снігового покриву не з’ясована. Висунуто гіпотези...

І тут Косташен почув стукіт у двері свого номера. Він поспіхом відіслав інформатор і розблокував вхід.

- Заходьте!

До кімнати увійшла Брітта.

- Можна? Ти не крелофонуєш?

- Можна, - Косташен криво усміхнувся, побачивши на ній концертну сукню. - Невже концерт тільки-но закінчився?

- Так, - вона чомусь зніяковіла. - Нас довго не відпускали...

- А хто був на крелофоиіці? Байрой? -ущипливо запитав він. - Та ти сідай, - похопився і швидко створив для неї крісло.

Брітта обережно сіла.

- Ода...

- Нездара... - процідив крізь зуби Косташен. - Слави йому схотілося!

Брітта мерзлякувато пересмикнула плечима.

- Ода, - тихо спитала вона, дивлячись кудись повз Косташена. - Чому тебе сьогодні не було з нами?

- Тому що я дав тут уже всі свої концерти! - Косташен скочив з крісла і нервово закрокував по кімнаті. - А більшого, ніж те, на що я налаштувався, з мене видушити неможливо! Я створюю крелофоніку, а не просто імпровізую, як Байрой! Сподіваюсь, ти мене розумієш?

Він підійшов до дівчини і поклав руки їй на плечі. Плечі Брітти були холодні, він легенько стис їх, але вона лише дужче зіщулилась.

- Може, я зміг би ще раз тут виступити, але ж ти знаєш, що всі ці непередбачені обставини просто виводять мене з рівноваги...

Він тицьнувся носом у її волосся, заплющив очі і глибоко зітхнув.

- Спасибі тобі, що зайшла. Моя ти розумнице...

- Ода, - раптом ледь чутно запитала вона, - ти боїшся?..

Косташен відсахнувся, неначе його вдарили в обличчя. Щоки вкрилися темними плямами.

- Ні! - Він знову закрокував по кімнаті, нервово хрускочучи пальцями. - Мене страшенно дратує, що я сиджу тут, у цій чортовій дірці або ж коконі - як його там? - і не маю анінайменшого поняття, коли звідси вирвуся! Через ці кляті гастролі, нав’язані мені твоїм улюбленим Парташем, я вже два місяці не слухав нових записів, не бачив справжніх шанувальників крелофонії, - що вони тут тямлять у ній, якщо до ранку не відпускали Байроя? Я оглух, осліп, став схожим на волохатого пітекантропа, що бурмоче у своєму барлозі.

- Не треба так, Ода, - боязко почала Брітта. - Адже в тому, що ми тут затрималися, ніхто не винен...

- А як треба? - Косташен не на жарт розлютився. - Як? Робити вигляд, що нічого особливого не сталося, що все так і мусить бути, продовжувати виступати разом із трупою, всміхатися, приймати поздоровлення і квіти?

Брітта підвелася.

- Ні, ти посидь!

- Вибач, - вона бгала в руках широкий пояс концертної сукні, - але я не можу з тобою так розмовляти. Ти зараз занадто збуджений. Я краще піду...

Брітта повернулася, зробила кілька кроків і натрапила на заблоковані двері.

- Відчини, - сказала твердо.

Косташен похилив голову, відчуваючи, як важка кров припливає до скронь.

- Ти... Ти не залишишся?

- Ні. Сьогодні. - ні, - і додала трохи м’якше, але тим же рівним голосом: - Не треба. Випусти мене.

- Іди, - ледь чутно вимовив він і розблокував двері.

Брітта мовчки вийшла з кімнати.

Вона зайшла до свого номера і втомлено притулилась до одвірка. Світло почало повільно розгорятися, та Брітта скривилася - і в кімнаті лишився сіріючий напівморок.

Її почало тіпати.

“Мені страшно. Усім нам страшно, - подумала вона, охопивши себе руками. - І кожен - зі страхом наодинці”. Вона згадала концертний зал, глядачів, що приймали їх тепло й щиро. Вони не бояться. Тут їхній дім, їхня робота. А хто ми? Співучі пташки, що спустилися з райських кущів на тлінну землю... Світлана, так та навіть усміхатись не могла на сцені і відразу пішла до себе в номер, пославшись на головний біль. Байрой, хоч і був сьогодні в ударі і перевершив самого себе, не міг позбутись незвичної для нього скутості у виконанні. Ну, а про Косташена взагалі говорити нічого. Для нього існує лише світ крелофонії, а все інше його просто дратує... Ода, Ода!..