Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

І добре, що не відпустив. Вареники з картоплею ще, певно, булькали в окропі, коли Марічка зблідла, схопилася за серце.

Гоцик підскочив, як ошпарений.

— Що?! Серце?

Так — ледь змогла кивнути. Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до номера.

— «Швидку» викличте! — кричав переляканій офіціантці.

Замість спокійного сну на батьківщині, першу в Україні ніч Гоцик провів у коридорі місцевої лікарні, куди «швидка» доставила Марічку із серцевим нападом. Черговий лікар у приймальному відділенні лаявся:

— Та вона просто п’яна!

Гоцик тицьнув йому під ніс естонський паспорт і сказав чистою українською:

— Роби щось, бо вб’ю.

Подіяло. Лікарі заворушилися. Повезли Марічку по коридору на каталці. І хоч Гоцик брехав красиво: іноземні громадяни, поспішають на важливу конференцію, хочете міжнародного скандалу — зволікайте! — поки не дістав 100 євро, медики усе кивали на вміст алкоголю в крові Марічки й розводили руками. Та найтяжчим було пояснити: у жінки немає язика. Обережніше б, тактовніше… Враховуйте, прошу! Черговий лікар вислухав і в той же час попросив Марічку відкрити рот.

Гоцик оскаженів. Бігав коридором, стукав у всі двері: хто головний?! Переколошматив усю лікарню. За годину черговий лікар викликав завідувача кардіологічного відділення і все враз стало на свої місця. Поважний мужчина середнього віку беземоційно вислухав Гоцика і звелів чекати в коридорі. Напівпритомну Марічку поклали до окремої палати, приставили до неї санітарку, видали Гоцикові довгий список ліків, що їх можна було купити у будь-якій цілодобовій аптеці міста.

— І ви… чекатимете, поки я привезу ліки?!

— Ні! Використаємо наші запаси, але на ранок ви мусите поповнити їх, — усе так же спокійно і безбарвно відповів завідувач кардіологічного відділення.

Ближче до півночі Марічку врешті почали рятувати. Гоцик скнів у коридорі, згадував чемного Ісусика, навіть поцілував медальйон, з якого дивилася на нього Санта Марія де ла Есперанца Макарена. Уздрів завідувача кардіології, кинувся до нього:

— Що?

— Електрокардіограма підтвердила передінфарктний стан. Екстрасистолія, декомпенсація кровообігу. Пароксизмальна тахікардія…

— Не розумію. Без термінів!

— У палаті інтенсивної терапії пані…

— Марії!

— Я думав, вашу матір звати Айне…

— Айне-Марія! — рипнув зубами Гоцик.

— …пані Айне-Марії поставили крапельницю: нітрогліцерин внутрішньовенно. Спазмолітики й антикоагулянти допоможуть зупинити напад. Не хвилюйтеся, пане Вяйно. За тиждень зможете продовжити вашу подорож Україною.

За тиждень? Нормально. Гоцик раптом зрозумів: нормально! Не варто спішити. Ніколи і нікуди. Тицьнув медбратові десятку, пробрався у палату інтенсивної терапії, нахилився до блідої Марічки.

— Я тут… Поряд. Просто сюди до вас не пускають. Але я буду навідуватися. Як зранку мою пику не побачите, значить, в обід чи під вечір обов’язково проберуся. Я вас не покину.

Вийшов з палати, зиркнув на годинник: третя ночі. Почалася остання доба року 2009-го. Усміхнувся затято. Встигне до Теребовлі змотатися. Зранку Марічка розплющить очі — а біля ліжка чоловік і донька. Звичайне новорічне диво. Марічці наразі вкрай необхідні дива.

31 грудня 2009 року вранці міцний парубок заливав у стареньку блакитну автівку пальне на автозаправній станції на околиці Теребовлі. Похмуро спостерігав за літнім чолов’ягою — поки бензин лився у бак, вправно тер гумовим шкребком лобове скло.

— Пане, ви з Теребовлі? — запитав.

— Так, — кивнув заправник.

— Саламанів знаєте?

— Так, — повторив чоловік. — Сусіди мої.

— І що за люди?

— Добрі люди, — заправник підозріло зиркнув на Гоцика. — Справу яку до них маєте?

— Передачу. Для Дори… Є у ваших Саламанів донька Дора?

— Е, пане! Де її тепер шукати, ту Дору… На заробітки поїхала.

— Куди? — Гоцик перелякався.

— Галя, жінка Стефана, казала, що до столиці.

— А хіба жінку Саламана Галею звати? — насторожився Гоцик.

— Галею, — кивнув заправник. — Марічка… Перша дружина Стефана — пропала на заробітках кілька років тому. Галя Стефану шукати її помагала. Вона в міліції працює. А потім жити разом стали. Хлопця народили. Добрі люди.

— І де живуть? — одними вустами запитав Гоцик.

— Під горою неподалік ратуші.

Сніг падав. Вибілював біди, та вони пробивалися — чорними гілками голих дерев, круками, облупленими стінами старовинних будинків. Не затьмарювали новорічної радості — кружляла у повітрі, сяяла яскравими кульками на ялинках, лоскотала дітлахам щічки, розливалася смачнющими запахами здоби, — та й не зникали без сліду.