Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Гоцик сіпав лікаря Ісусика, якого, до речі, звали Хесусом. Хесусом Луїсом.

— Коли вже маму відпустите?

Ісусик не радив вирушати в дорогу раніше середини листопада, а то й ще зачекати.

Гоцик не вибухав. Таємнича смерть Ілії й Ізідори розшматувала принципи: а здавалися ж вічними і непорушними! Вгамовував себе безжально: чекай, терпи… Колупався у блакитній автівці, ходив за слабкими чоловіками, драїв туалети у лікарні, а як втомлювався до нестями, сунув до книжкової крамнички привітного синьйора Алваро, і той завжди знаходив час для кремезного чужинця з такою розхристаною душею, що й сліпий побачив би, хоч ніяких справ до хлопця не мав: з усім розібралися у перший же день після повернення Гоцика від дому Ілії. Букініст продав чистий діамант, хлопець отримав 10 тисяч готівки, хоч камінець коштував вп’ятеро дорожче, і цілий пакет документів, аби без клопоту перетнути кордон України: і візи, і запрошення на кілька міжнародних семінарів у різних галузях, аби обрати найбільш підходящий, коли прийде час вирушити в дорогу.

— Чув, благодійна лікарня для нужденних отримала неймовірну пожертву, — сказав раз синьйор Алваро.

Налив сухе червоне вино у келихи, поставив один на письмовий стіл, біля якого сидів Гоцик.

— Так… І я чув.

Гоцик відпив із келиха, насупився роздратовано: якого дідька ковтає оце пійло для манірних панянок? Йому би горілочки чарочку. Якого дідька не наважується сказати букіністу, що горілка — фореве, а все інше… Що з ним таке?!

— Щоразу, коли людина відмовляється від грошей, — то подвиг духу, — синьйор Алваро присів у крісло навпроти Гоцика, із задоволенням смакував вино.

— Може, йолоп який, — відсторонено відповів Гоцик. — Чи грішник… Накапостило, падло, аж самому страх, а тепер грішми собі шлях у рай прокладає.

— Усі ми — йолопи і грішники. Та лише одиниці вільні: не підкоряються диктату грошей.

Гоцик згадав тата… Синьйора Алмейду…

— То у вас їх забагато. Можете філософствувати…

Букініст усміхнувся.

— І у вас, кабайєро… Завжди будуть. Та тільки не через край. Рівно стільки, щоб не витрачати життя на їх охорону. Згадаєте мої слова.

Гоцик зиркнув на інтелігентну пику іспанця, знизав плечима.

— Шкода, не матимете змоги перевірити… Я сюди повертатися не збираюся.

Синьйор Алваро розсміявся, ухопився було за пляшку, аби підлити хлопцеві червоного вина, та зупинився…

— Думаю, ви б не відмовилися від чогось більш міцного.

Гоцик випростав руку: ні!

— Давайте чогось міцнішого… на коня вип’ємо. Коли прощатимемося.

На початку грудня пили горілку. Букініст не відставав.

— Я сумуватиму за вами, кабайєро…

— Нормальний ти мужик… Правильний, — варнякав Гоцик. — Не брешеш? Як тобі вдається? А я брешу… Буває.

Букініст хитав головою: ох, як же я розумію вас, кабайєро! Поткнувся Гоцикові подарунок на згадку про Севілью шукати. Рився на книжкових полицях, шарудів у шухлядах письмового столу.

— Не те, не те…

Врешті віднайшов великий — сантиметрів 5 у діаметрі! — мідний медальйон. Перехрестився, поцілував медальйон, повісив Гоцикові на шию.

— Мадонна… — пояснив схвильовано. — Санта Марія де ла Есперанца Макарена. «Та, що подає надію». Їй поклоняються справжні чоловіки — тореадори. Севільська мадонна захистить вас, кабайєро.

Маму Марічку і її працьовитого сина проводжала вся лікарня. Лікарі потискали Гоцикові руку, медсестри цілували у щоки: щасти! Санітарки і волонтери шкодували: важко без Гоцика стане.

Прийшла і сестра Тереза. Принесла теплий одяг для Марічки, хоч Гоцик і не хотів брати: усе самі купимо. Хрестила жінку і хлопця, дякувала…

— За що?! Це ми перед вами у боргу, — сказав Гоцик.

— За те, що з сестрою помирили. Вісім років зі мною не розмовляла…

— Синьйора Агуеда — горда жінка, — Гоцик згадав подружжя милосердних фермерів, що вони і доправили сюди їх з Марічкою.

— Коли їхній син Сантьяго покинув семінарію, Агуеда дуже засмутилася. Покликала мене. Просила, аби я відмовила Сантьяго кидати навчання. А він так мріяв мандрувати з отарою… І я благословила його.

— Сантьяго? — Гоцик згадав наївного іспанського пастуха: лежав під сикомором у напівзруйнованому храмі поруч із скринею, очі в небо…

— А тепер мордуюся… Нащо те скоїла?! Уже скільки років нічого про Сантьяго не чули. Щодня молюся за нього.

Гоцик потьмянів.

— Прощавайте, сестро Терезо, — мовив розгублено. — І за мене помоліться…

Блакитна «SEAT Arosa» виїхала з Севільї восьмого грудня, коли місто вже починало готуватися до свята Різдва Христового.