Олександр Фельштинський - ФСБ підриває Росію

Отже, один з мішків був надрізаний. Всередину вкладений годинниковий підривний пристрій кустарного виробництва. Він складався з трьох батарейок, електронного годинника і саморобного детонатора. Годинник був встановлений на 5.30 ранку четверга. Вибухотехніки інженерно-технологічного відділу міліції УВС Рязанської області під керівництвом начальника відділу старшого лейтенанта міліції Юрія Ткаченко за одинадцять хвилин знешкодили бомбу і відразу, приблизно об 11 вечора, зробили спробний підрив суміші. Він не викликав детонації чи то через малу кількість проби, чи то через те, що сапери взяли пробу речовини з верхніх шарів, тоді як основна концентрація гексогену могла знаходитися внизу мішка. Експрес-аналіз речовини, що знаходилася в мішках, зроблений за допомогою газового аналізатора, показав «пари вибухової речовини типу гексоген». Помилки бути не могло: прилади були сучасними і справними, а кваліфікація фахівців, що проводили дослідження, високою.

Зовні вміст мішків не був схожий на цукровий пісок. Свідки пізніше в один голос стверджували, що в мішках була речовина жовтого кольору, у гранулах, що нагадували дрібну вермішель. Саме так виглядає гексоген. Прес-центр МВС Росії 23 вересня також зробив заяву про те, що «при дослідженні зазначеної речовини виявлена наявність парів гексогену», а вибуховий пристрій знешкоджений. Іншими словами, в ніч на 23 вересня силами місцевих експертів було визначено, що детонатор був бойовим, а «цукор» — вибуховою сумішшю. «Наш попередній огляд показав наявність вибухових речовин. […] Ми вважали, що погроза вибуху була реальна», — заявив згодом начальник Жовтневого РОВД Рязані підполковник Сергій Кабашов.

Будинок № 14/16 по вулиці Новосьолов в Рязані для мінування був обраний не випадково: типовий, у непрестижному районі міста, населений простими людьми. До першого поверху був прибудований цілодобовий магазин, що торгує продуктами харчування. Мешканці не повинні були запідозрити терористів у людях, що розвантажують товар біля люка складу цілодобового гастроному. Будинок стояв на майдані, прозваному в народі «Старе коло», на окраїні Рязані, на невеликій височині. Побудований був із силікатної цегли. Мішки з вибухівкою в підвалі були покладені біля опори будинку. У випадку вибуху обрушився б весь будинок. Не виключено, що постраждав би і сусідній житловий будинок, побудований на слабкому, піщаному ґрунті, на схилі.

Отже, мешканці рязанського будинку серед ночі були підняті по тривозі й у двадцять хвилин евакуйовані, хто в чому, на вулицю. От як описувала цю сцену газета «Праця»:

«Людей за лічені хвилини, навіть не давши зібрати речі (чим потім і скористалися злодії), змусили залишити квартири і зібрали біля будинку, спорожнілого і темного. Жінки, старі, діти тупцювали в під’їзді, не зважуючись іти в невідомість. Деякі були не тільки без верхнього одягу, але навіть босоніж. […] Кілька годин тупцювали на льодовому вітрі, а інваліди, яких знесли вниз у колясках, плакали і проклинали все на світі».

Навколо будинку було виставлене оточення. Було холодно. Директор місцевого кінотеатру «Жовтень» пожаліла людей і впустила їх до залу. Вона ж організувала роздачу чаю. В будинку залишилося трохи старих-інвалідів, що були фізично не в змозі залишити квартири, в тому числі одна паралізована жінка, чия дочка, Алла Савіна, простояла всю ніч з оточенням в очікуванні вибуху. От її спогади:

«Об одинадцятій годині вечора співробітники міліції обходили квартири і просили скоріше вийти на вулицю. Я як була в нічній сорочці, так лише накинула плащ і вибігла. В дворі довідалася, що наш будинок замінований. А в мене в квартирі залишилася мама, що сама не може піднятися з ліжка. Я вжахнувшись кинулася до міліціонерів: “Пустіть в будинок, допоможіть маму винести!” Мене назад не пускають. Тільки о пів на третю стали по черзі обходити разом з мешканцями кожну квартиру, оглядати: немає чи там чого підозрілого. Пішли і до мене. Показала міліціонерові хвору маму і сказала, що без неї нікуди не піду. Той спокійно щось записав собі до блокнотика і зник. А я раптом так чітко усвідомила, що, напевно, тільки ми вдвох із матір’ю знаходимося в замінованому будинку. Страшно стало нестерпно… Але тут зненацька — дзвоник у двері. На порозі стоять два старших офіцери міліції. Запитують суворо: “Ви що, жінко, заживо себе поховати вирішили?!” У мене ноги підкошуються від страху, а все рівно стою на своєму — без матері нікуди. І вони раптом змилостивилися: “Ладно, залишайтеся, ваш будинок вже знешкодили”. Виявилося, детонатори з “заряду” витягли ще до огляду квартир. Отут вже я сама кинулася на вулицю…»