Анатолій Давидов: Рятували Конотоп

У кінці городу дідусь прихопив лопату: бабуся залишила, коли молоду картоплю копала.

Ось і береги. Город від лук відділений вербами. Уже на Ігоревій пам’яті, як дідусь настромляв кілків, а вони пустили коріння й вруняться зараз кучерявими кронами. Тепер у них сороки полюбляють ховатися. Ігор нерідко виганяє їх звідси, щоб бува не покрали курчат на дворищі. Вони, курчата, інкубаторні, без квочки, тому-то охороняти їх, крім Ігоря, нікому. А ще у вербах вивільга буває, її Ігорьок не чіпає: знає, що це птах корисний. І цікавий: перед дощем нявкає по-котячому!

За вербами кущі: калина, бузина, порічки, а то й просто верболіз. На ньому в’ється ожина. Ігор любить ці кисленькі ягоди, та зараз їх ще немає — тільки зав’язалися… Цвітуть і трави на леваді. Он їх скільки: і голубим цвітуть, і білим, і рожевих квітів багато. А над ними вже темніють високі суцвіття кінського щавлю. «Корова не їсть такого щавлю, звів би його!» — не раз казала бабуся дідусеві. У дідуся ж інша думка. «Нехай проізростає все, що насіялося! — сердився. — Я ось чув, кінський щавель — трава лікарська, знімає біль в животі, кров зупиняє… Нехай росте!»

Блищить луг міріадами росяних крапель. Прямо подивишся — блакитним сяє, відхилишся — голубим світиться, присядеш — рожевим заблищить. Павутина мереживом висить на кущах.

Дідусь присів навпочіпки над заглибинкою, де колись криниця була. Біля неї молода вербиченька віти розпустила, — така зелененька, свіжа-свіжа. Так і хочеться погладити Її листячко.

— Гарна була криничка, — мовив дідусь. — Це ж не так давно стали у нас на горі колодязі ставити, а раніше, — з діда-прадіда — ось із цієї кринички брали воду. Така була щедра, скільки не бери — повна! А вода смачна — що з усього кутка люди ходили. Навіть взимку не замерзала. А ось тут, збоку від неї, струмочок збігав у луки, узбіч нього завжди щось кущилось, зеленіло, цвіло аж до морозів. Ну, онуку, спробуймо!

Потер долоні, хекнув, зняв лопатою шматок дерну, обережно поклав його землею догори. Запручалися, заметляли безокими головами дощові черв’яки, та дідусь на них не зважав, копав далі. Як заглибився на штик лопати, щось стукнуло. Дідусь обережно вийняв знахідку.

— Кухлик! Та це ж той кухлик, що бабуся для людей ставила воду пити!

Ігор узяв кухлик. Трохи вищерблений, але цілий полив’яний кухлик немовби і в землі стільки не лежав — враз заблищав веселкою. Хоч зараз пий з нього!

— Чи ж не витекла вода? — копавсь дідусь далі.

— Як це? — не зрозумів Ігор.

— І таке буває, — розігнувся дідусь. Обличчя в нього пашіло, очі блищали молодо і завзято. — Билося-билося джерельце, щоб на світ вирватись, а тоді звернуло кудись убік, і шукай вітра в полі!

— Дідусю! Давайте ще я покопаю! — попросив хлопчик.

— Копай! — дав йому лопату Іван Хомич, а сам узяв кухлик і задумався. Тоусмішка набігала на обличчя, то він хмурився, напевне, пригадуючи…

Несподівано лопата знову у щось ударилась. Тільки не так, як у дідуся, а мов об дерево.

— Дитинець! — сказав дідусь. — Так називається зруб у криниці. — Він забрав у Ігоря лопату й почав вибирати трухляві цямрини, аж сорочка на спині потемніла від поту.

Іван Хомич зробив канавку, якою вода стікатиме до річки. Земля у нього під ногами стала вологою, з’явилися сирі, обтягнуті пліснявою цямрини. Нарешті дідусь виліз із ями.

— Житиме, онуку, джерельце!

Ігор заглянув униз і побачив, що на дні потроху збирається вода.

— Втомилися? Далі я копатиму!

— Е, хлопче, тепер туди без чобіт не можна — вода холодна, ще застудишся.

Дідусь згори підрівнював лопатою стінки колодязя, а тоді викидав опалу землю, розчищаючи дно.

— Тепер нам треба новий дитинець зробити, щоб джерельце не засипало землею. Тільки не тратимо на це дерево, а сплетемо лісу.

Наламали в густих вербах довгих лозин. Дідусь складним ножем, який завжди мав при собі, загострив кілки, забив їх у землю і почав плести напівкруглу лісу. Ігор дивився, як дідові міцні, жилаві пальці гнуть лозу, як старанно припасовують її одну до одної, так що й щілини не лишається.

— Може, кору з неї зняти? — хотілося бути чимсь корисним.

— Ні, так ліса буде міцніша!

Вже не раз чули, як згори лунало:

— Хлопці! А йдіть-но снідати!

Це бабуся їх кличе. Ігор хотів іти, так дідусь заперечив:

— Підемо, як криницю впорядкуємо!

Ігор дивився, як під лопатою діда потроху, а тоді все швидше збиралася вода. Спочатку каламутна, а згодом посвітлішала, струмочком почала збігати на луки… Нарешті дідусь закінчив роботу, обережно витяг із землі кілочки, вставив лісу в криничку. Минуло кілька хвилин, вода знову стала чистою-пречистою. Дно просвічувалося, як крізь скло.