Анатолій Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

Ремарка для прокурора

Не все, що написано в цій книзі, насправді відбувалося. Багато чого в романі автор нафантазував. Навіть збіг із реальними подіями чи іменами людей є цілковитою випадковістю. Але хто заперечить, що такого не могло бути?

Ремарка для читачів

Якщо комусь раптом здасться, що він упізнав у романі власну персону — нехай не квапиться пишатися собою: майже всі герої твору вигадані. Точнісінько так, як і автор не має стосунку до жодного з них.

Хоча, на думку славетного німця Ґете, кожен письменник певною мірою відтворює у власних творах самого себе, часто-густо навіть усупереч своїй волі.

Ремарка для скрупульозних критиків

За всі вади, помилки, стилістичні та смислові ляпи в тексті відповідає автор.

Не секрет, що кожен письменник вважає себе якщо не генієм, то принаймні талановитим. А таким типам на всіх критиків начхати.

У тім, якби всі автори писали геніально, то критики вижерли б з голоду.

Починалося так…

Восени 1991 року життя у столиці України вирувало політичними пристрастями, мітингами. Нове наступало, прогресивне витісняло старе, звичне, гниле… Ось тільки-но народні депутати у Верховній Раді поки що соціалістичної республіки прийняли Акт проголошення незалежності України. Націонал-демократи, самі ще до кінця не вірячи в раптове щастя, яке звалилося на голову, швиденько проголосували за постанови, що на ділі закріпляли те, що вже сталося.

Народ уголос висловлювався про події, що відбувалися, ГКЧП здох, не народившись, у повітрі літав вислів, який потім став приводом для жартів і кепкувань: «А де ти був 19 серпня 1991 року?» Компартію заборонили, її майно, що залишилося після того, як комсомолята легалізували партійні мільйони в приватні кабаки й магазини, поділили. Над будинком Верховної Ради підняли синьо-жовтий прапор. В ейфорії визвольних перемог мало не розтрощили Комітет державної безпеки, але він вчасно оговтався, перелицювався, назвався Службою національної безпеки і став активно, використовуючи нові іміджмейкерські напрацювання, що невідомо звідки взялися, відхрещуватися від свого історичного попередника, запевняти громадян у прихильності до Його Величності Закону, до нього й тільки до нього.

У лавах української спецслужби поволі вляглися панічні настрої, які було почалися, чекісти готувалися скласти нову присягу на вірність українському народові, брали участь у конкурсі зі створення нових геральдичних фетишів з, безумовно, збереженим щитом і мечем, потроху звикали до обливання їх брудом «абарзєвшими» газетами і десь глибоко в душі, боячись вимовити це навіть пошепки, сподівалися, що бардак цей скоро закінчиться і все повернеться на свої кола.

Але минали роки: один, два три… десять.

Десять років, які дехто вважає втраченими для України. Хоча інші тішаться, мовляв, хоч обійшлося без крові.

Не було крові? Дуже добре! А розвалені села? А розграбовані колгоспні господарства? Розтягнуті навіть цегла й шифер із тваринницьких ферм. А земелька, свята, полита кров’ю українська земелька? Вона ж стала пісною, з неї витягують останні соки. Де рівненько й чорнозем — там панують товстопузі, де пісок чи болота — на тобі, мужицяро! Не хочеш? Так чого ж ти репетуєш, що не розпайовують землю? Бери! Тобі біля села, де родючий чорнозем? А дзуськи!

Хто наступний благодійник України, хто ще не потренувався на розпинанні сірих та вбогих, хто рідну неньку ще не зґвалтував, не віддав у ясир? Є охочі? Є-є-є! Ого, скільки…