Свидницький Патрикійович: Люборацькі

Щоб затамувати сльози, Антосьо почав ліпити куричку, й питає:

— Де ж Текля?

— Поїхала за малярем, щоб хрест сестрі помалював.

— Буде, мамко, бо й я буду плакати!

— Плач, синку! плач та молися, бо Орися й без сповіді вмерла!

— О господи! Чи ж в таку годину виїхав, чи що! — каже Антосьо, й смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на жилетку течуть.

— Отой собака... — хотіла щось говорити стара, та Фоня виглянув у двері. — Ходи до мене, сирітко! — почала вона.

Ввійшов Фоня

— А хто це? — питає вона його, показуючи на Aнтося.

— Дядя, — озвавсь хлопець.

— А мама де?

— Татко вбили пляшкою.

— А татко де?

— Повезли у фурдигу.

— А й ти такий будеш, як твій татко?

— Ні.

— А який же?

Не відказав хлопець, а став пручатись, — пустіти мене, пустіть!..

Пустила баба внука, то він й побіг, тільки дверми стукнув.

Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позасихали на лиці й куричка в руці погасла.

— Отаке-то з Тимохою! — почала мати.

— Я вже знаю, — озвавсь Антосьо, — за що ж це?

— Наробив такого в церкві, що аж запечатувана стоїть вона, покійниця, і почала на його гримати — а громада перед тим уже подала на його бумагу. От він і почав: «то й ти на мене! то й ти на мене!» А саме сів їсти. То як стояла на столі зелена пляшка — та ще давня, що й в комин не розіб'ється... — що то давнина!.. Так, кажу, він схопив ту пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав їй позавуш: зігнулась нещаслива на своє лихо. Як упала вона, то вже й не встала...

— Гаразд! — відказав Антосьо. — Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy!..

— Так, сину, так! — підхопила стара, аж піднявшись з стільця.

— Згадав я Масю... Де вона?

— І чутки нема... Розказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікові: кинь та й кинь це місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його... От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався й поїхав, а куди — то бог його зна.

— І це гаразд! — озвавсь Антосьо. — Отак-то наші пішли!.. А на Теклю ніхто не насватується?

— Був якийсь Робусинський...

— Робусинський! — скрикнув Антосьо...

— Та боже вас сохрани й в хату його пускати! Це таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!

Стара аж перехрестилась: — хай минає, — каже. Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.

— Як же приход? — питає Антосьо.

— Я думала, що ти займеш, або за Теклею почислять.

— Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошения, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.

— Хто сміє?

— Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.

— От тобі й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ.

— А виженуть, виженуть! Тепер таке «постановлєніє» вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.

— Отам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці й все... Добре покійні татуньо розказували, ще то й твій тато покійний це знав.... Кажуть було обидва, що духовне владєніє прийдет во ізмождєніе...

— Що ж, паничу, — треба мені їхати... — почав візник, прийшовши до хати.

Відправивши його, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр розклав каміння та й пішов до шинку й вернувсь аж увечері — мокрий, хоч викрути... Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому.

— Що за лукавий світ! — думав він, — що за темний люд! Хоч би на те вже зважали, коли ні на що не хочуть, що бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв'яка до скотини, і там до чоловіка, а закінчив Євою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби: тим, щоб було де жити; цій, щоб було за ким жити... Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіат?.. О, ні! Я знаю, що то жінка... Ти в мене будеш щаслива. Шануватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!.. — і зітхнув, полежав щось без думок, а там і знов почав. —А пастирі які! Боже милосердний! Насмішники, а не пастирі... От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем... Заїдять? То що? Христос дав нам взір собою, я послідую йому. На що вони зважають?.. «Образ будьте стаду» — їм говориться, а вони «безобразіє» стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, та множаться... Та й стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони — розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней... Господи мій, господи! невже ж і я такий буду?.. Не дай мені загинути; я буду добрим попом!