Генрик Ибсен: Ляльковий дім

Х е л ь м е р. Норо, Норо, не зараз! Почекай хоч до ранку.

Н о р а (одягаючи манто). Я не можу ночувати у чужої людини.

Х е л ь м е р. А хіба ми не могли б тут жити як брат із сестрою?

Н о р а (зав’язуючи стрічки капелюха). Ти добре знаєш — Довго так не може тривати... (Накидає шаль.) Прощай, Торвальде. Я не буду прощатися з дітьми. Я знаю, вони в кращих руках, ніж мої. Така матір, як я тепер, їм не потрібна.

Х е л ь м е р. Але колись, Норо... коли-небудь?

Н о р а. Як я можу знати? Я зовсім не знаю, що з мене вийде.

Х е л ь м е р. Але ти моя дружина і тепер, і в майбутньому — якою б ти не стала.

Н о р а. Слухай, Торвальде... Коли дружина кидає чоловіка, як я, то він, як я чула, за законом вільний від усіх зобов'язань щодо неї. Я, в кожному разі, звільняю тебе зовсім. Ти не вважай себе зобов'язаним нічим, як і я не буду. Ми обоє повинні бути цілком вільні. Ось твоя обручка. Віддай мені мою.

Х е л ь м е р. Ще й це?

Н о р а. І це.

Х е л ь м е р. Ось.

Н о р а. Так. Тепер усе скінчено. Ось я покладу сюди ключі. Служниця знає все — що і як у домі — краще за мене. Завтра, коли мене не буде, Кристина прийде зібрати речі, які я привезла з собою з дому. Хай мені їх надішлють.

Х е л ь м е р. Звичайно, звичайно! Норо, ти не згадаєш про мене ніколи?

Н о р а. Ні, я, мабуть, часто буду згадувати і тебе, і дітей, і дім.

Х е л ь м е р. Можна мені писати тобі, Норо?

Н о р а. Ні... Ніколи. Цього не можна.

Х е л ь м е р. Але ж треба буде посилати тобі...

Н о р а. Зовсім нічого, нічого.

Х е л ь м е р. Допомагати тобі при потребі.

Н о р а. Ні, кажу тобі. Нічого я не візьму від чужої людини.

Х е л ь м е р. Норо... Невже я назавжди залишуся для тебе чужим?

Н о р а (бере свій саквояж). О Торвальде, для цього потрібно, щоб сталося найбільше диво!

Х е л ь м е р. Скажи яке?

Н о р а. Для цього і ти, і я — ми обоє повинні змінитися настільки... Ні, Торвальде, я більше не вірю в дива!

Х е л ь м е р. А я хочу вірити! Кажи, кажи, яке? Змінитися так, щоб?..

Н о р а. Щоб наше співжиття могло стати шлюбом. Прощай. (Виходить через передпокій.)

Х е л ь м е р (падає на стілець біля дверей і закриває обличчя руками). Норо! Норо! (Озирається і встає.) Порожньо, її тут уже немає. (Промінь надії осяває його обличчя.) Але — найбільше диво?

Знизу чути, як зачиняються ворота.