Генрик Ибсен: Ляльковий дім

Н о р а. Знаючи, що друг твій помирає?

Х е л ь м е р. Ти маєш рацію. Це схвилювало нас обох. У наші стосунки проникло щось некрасиве — думка про смерть. Треба спочатку звільнитися від цього. Поки що — розійдемось кожне до себе.

Н о р а (обвиваючи його шию руками). Торвальде... На добраніч. На добраніч.

Х е л ь м е р (цілуючи її в лоб). На добраніч, моя співуча пташко. Спи спокійно, Норо. Тепер я прочитаю листи. (Виходить з листами до кабінету і зачиняє за собою двері.)

Н о р а (з блукаючім поглядом, хитаючись, ходить по кімнаті, хапає доміно Гельмера, накидає на себе і шепоче швидко, хрипко, уривчасто). Ніколи більше його не побачу. Ніколи. Ніколи. Ніколи. (Накидає на голову шаль.) І дітей також ніколи не побачу. І їх також. Ніколи. Ніколи. Ніколи... О-о! Прямо в темну, крижану воду... в бездонну глибину... О-о! Скоріше б уже кінець, скоріше б... Ось тепер він узяв листа... читає... Ні-ні, ще не читає... Торвальде, прощай! І ти, і діти... (Хоче кинутися до передпокою.) Цієї ж хвилини двері кабінету розчиняються, і на порозі заявляється Гельмер з розкритим листом.

Х е л ь м е р. Норо!

Н о р а (голосно скрикує). Га!

Х е л ь м е р. Що це? Ти знаєш, що в цьому листі?

Н о р а. Знаю. Пусти мене! Дозволь мені піти!

Х е л ь м е р (стримуючи її). Куди ти?

Н о р а (намагаючись вирватись). І не думай рятувати мене, Торвальде,

Х е л ь м е р (відсахнувшись). Правда! Тож правда, що він пише? Жах! Ні-ні! Неможливо, щоб це була правда,

Н о р а. Це правда. Я любила тебе над усе на світі.

Х е л ь м е р. Ах, іди ти із своїми дурними вивертами!

Н о р а (ступивши до нього). Торвальде!..

Х е л ь м е р. Нещасна... Що ти наробила?!

Н о р а. Дозволь мені піти. Не можна, щоб ти відповідав за мене ти не повинен брати цього на себе.

Х е л ь м е р. Без комедій! (Замикає двері до передпокою на ключ.) Ні з місця, доки не даси мені відповіді. Ти розумієш, що ти наробила? Відповідай! Ти розумієш?

Н о р а (дивиться йому в очі і говорить з застиглим обличчям.) Так, тепер починаю розуміти — цілком.

Х е л ь м е р (ходить по кімнаті). О, яке страшне пробудження! Всі оці вісім років... вона, моя радість, моя гордість... була лицемірна, брехлива... гірше, гірше... злочинниця! О, яка бездонна прірва бруду, потворства! Тьху! Тьху!

Нора мовчить, як і раніше, не відводячи погляду, дивиться на нього.

(Зупиняючись перед нею.) Я повинен був передчувати, що завжди може трапитися щось подібне, повинен був передбачити це. Легковажні принципи твого батька... Мовчи! Усі його легкодумні принципи перейшли до тебе у спадщину. Ні релігії, ні моралі, ні почуття обов'язку... О, як мене покарано за те, що я подивився тоді на цю справу крізь пальці. Заради тебе. І ось як ти мені віддячила.

Н о р а. Так, ось як.

Х е л ь м е р. Ти зруйнувала все моє щастя, занапастила все моє майбутнє. Страшно подумати! Я в руках безчесної людини. Вона може зробити зі мною, що захоче, вимагати від мене. що завгодно, наказувати мені, підганяти мене, як їй захочеться. Я писнути не посмію. І впасти в таку яму, загинути отак через легковажну жінку!

Н о р а. Коли мене не буде на світі, ти вільний.

Х е л ь м е р. Ах, без фокусів! І у твого батька завжди були напоготові такі фрази. Яка мені буде користь від того, що тебе не буде на світі, як ти кажеш? І найменшої! Він однак може почати справу. А коли він це зробить, мене, певно, запідозрять у тому, що я знав про твій злочин. Певно, подумають, що за твоєю спиною стояв я сам, що це я тебе так навчив! 1 за все це я можу дякувати тобі! А я носив тебе на руках весь час. Чи ти розумієш тепер, що ти мені наробила?

Н о р а (в холодному спокої). Так.

Х е л ь м е р. Це так неймовірно, що я просто отямитися не можу. Але ж треба якось виплутатися. Зніми шаль. Зніми, кажу тобі! Доведеться якось догодити йому. Справу треба залагодити за всяку ціну. А щодо наших стосунків, то про людей — усе мусить бути, як і було, але, розуміється, це тільки про людське око. Отже, ти залишишся вдома, це річ зрозуміла. Але дітей ти не будеш виховувати. Я не можу довірити їх тобі... О-о! І це мені доводиться говорити тій, яку я так любив і яку ще... Але цьому кінець. Тепер уже немає мови про щастя, а тільки про врятування залишків, уламків, декоруму!

Дзвінок у передпокої.

(Здригаючись.) Хто це? Так пізно. Невже треба ждати найжахливішого?.. Невже він?.. Сховайся, Норо! Удай із себе хвору!

Нора не рушає з місця, Гельмер іде і відчиняє двері до передпокою.

С л у ж н и ц я (напіводягнена з передпокою). Лист пані.

Х е л ь м е р. Давай сюди. (Хапає листа і зачиняє двері.) Так, від нього. Ти не одержиш. Я сам прочитаю.