Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

Полуденне сонце панувало на небі й на морі — навіть біла стрічка каннських будинків на обрії перетворилася на міраж прохолоди. Червоногрудий, як вільшанка, вітрильник увійшов у бухту, тягнучи за собою шлейф темнішої води з відкритого моря. Здавалося, життя завмерло на всьому узбережжі, і тільки тут, під парасолями, що просівали світло своїми різноколірними боками, ще жили барви й звуки.

Кампіон підійшов і зупинився за кілька кроків од Розмері; вона приплющила очі, вдаючи, що спить; потім розплющила їх і побачила два хисткі, розпливчасті стовпи — чиїсь ноги. Чоловік спробував увійти у хмару піщаного кольору, але хмара відлетіла в безмежжя розпеченого неба. Розмері й справді заснула.

Прокинулася вона мокра від поту й побачила, що на пляжі нікого немає, крім чоловіка в жокейській шапочці, який згортав останній парасоль. Розмері покліпала очима, отямлюючись, а він підійшов до неї ближче й сказав:

— Я вже збирався, якби самі не прокинулися, розбудити вас. В перший день не можна так довго пектися на сонці.

— Дякую. — Розмері глянула на свої червоні ноги. — О господи!

Вона широко розплющила очі й засміялася, сподіваючись, що зав’яжеться розмова, але Дік Дайвер уже ніс згорнутий намет і парасоль до автомобіля, що чекав на дорозі над пляжем. Розмері пішла до води, щоб змити з себе піт. Він тим часом повернувся, зібрав грабельки, лопату й сито і сховав у розколину в прибережній скелі. Потім роззирнувся довкола, чи не забув чогось.

— Ви не скажете, котра година? — спитала Розмері. — Майже пів на другу.

Обоє подивились на море.

— Непогана година, — сказав Дік Дайвер. — Не найгірша година доби.

Він глянув на неї, й на мить вона жадібно й довірливо занурилася в яскраво-синій світ його очей. Потім він узяв на плечі решту пляжного начиння й попростував до машини, а Розмері вийшла з води, обтрусила з халата пісок і рушила до готелю.

III

Розмері з матір’ю ввійшли до готельного ресторану хвилин за п’ять до другої. Сонячне проміння стелило химерні візерунки на порожні столи, тіні перебігали й погойдувалися, коли вітер ворушив віття піній за вікнами. Двоє офіціантів, що, голосно перемовляючись італійською, збирали тарілки, замовкли, як тільки вони ввійшли, й принесли їм передбачений готельним прейскурантом ленч, який уже встиг утратити свіжий вигляд.

— А я на пляжі закохалася, — сказала Розмері.

— В кого?

— Спочатку в цілу компанію симпатичних людей.

А потім в одного чоловіка. — Ти з ним розмовляла?

— Трішечки. Він такий гарний! І майже рудий. — Вона їла з величезним апетитом. — Він, щоправда, одружений — звичайна історія.

Мати була найкращою подругою Розмері; вона віддавала дочці всі свої помисли й сподівання, що не дивина в артистичному середовищі, протеїв даному разі явище незвичайне, бо місіс Елсі Спірс не прагнула в такий спосіб компенсувати власні невдачі. Вона не нарікала на долю — двічі овдовівши після двох щасливих заміжжів, вона виробила в собі життєрадісний стоїцизм. Перший її чоловік був кавалерійським офіцером, другий — військовим лікарем, і від обох вона засвоїла здорові погляди на життя, які тепер прищеплювала дочці. Вона не пестила Розмері і цим зуміла виховати в ній тверду вдачу, але водночас виявляла до неї безмежну любов і турботу, виховуючи в дівчині ідеалізм, що вже давався взнаки: Розмері обожнювала матір і дивилася на світ її очима. Отож при всій своїй дитячій наївності, вона була захищена подвійним панциром, материнським і власним, — і цілком по-дорослому цуралася всілякого фальшу, дешевини й вульгарності. Проте після раптового успіху Розмері в кіно місіс Спірс відчула, що час уже відлучити її від грудей, і тепер була б скоріше втішена, ніж засмучена, якби цей щирий, палкий і вимогливий ідеалізм зосередився на комусь іншому.

— Отже, тобі тут подобається? — спитала вона.

— Тут було б, напевно, весело, якби ми познайомилися з тією компанією. На пляжі були й інші люди, але ті мені не сподобалися. Знаєш, вони мене впізнали — куди не приїдеш, усі дивилися «Татову доньку».

Місіс Спірс почекала, поки цей спалах марнославства пригасне, а тоді перейшла на діловий тон:

— До речі, коли ти думаєш побачитися з Ерлом Брейді?

— Та хоч увечері, якщо ти не стомилася.

— Їдь без мене.

— Можна ж відкласти й на завтра.

— Ні, я хочу, щоб ти поїхала сама. Це, зрештою, недалеко, і ти, хвалити бога, знаєш французьку.