Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

Ще на мілкому містер Маккіско набрав повні груди повітря, шубовснув у воду й замолотив випростаними руками по Середземному морю, вважаючи, очевидно, що пливе кролем. Коли ж повітря не стало, він звівся на ноги, озирнувся і явно здивувався з того, що берег ще не зник з очей.

— З диханням у мене ще не все гаразд. Не збагну, що робити, щоб правильно дихати. — Він запитливо дивився на Розмері.

— Видихати треба під водою, — пояснила вона. — Чотири рази махнете руками, тоді піднімайте голову й набирайте повітря.

— Мені це ніяк не вдається. Попливімо до плоту?

На плоту, що погойдувався на хвилях, лежав чоловік з лев’ячою гривою. Коли підпливла місіс Маккіско, пліт раптом хитнуло сильніше, і його край ударив її по плечу. Чоловік одразу підхопився й допоміг їй вибратися.

— Я злякався — вас могло оглушити.

Говорив він несміливо, трохи затинаючись; Розмері вразив безмежно сумний вираз його обличчя, вилицюватого, як в індіанця, з видовженою верхньою губою і величезними, глибоко посадженими очима кольору темного золота. Слова він промовляв кутиком рота, наче сподіваючись, що вони долинуть до місіс Маккіско не зразу, а якимось кружним шляхом, на льоту втративши експресію. За хвилину від стрибнув у воду, й сила інерції понесла його довге випростане тіло до берега.

Розмері й місіс Маккіско стежили за ним. Коли інерція вичерпалася, він раптом зігнувся навпіл, його худі стегна майнули на мить над поверхнею, і він зник з очей, навіть не спінивши води.

— Він добрий плавець, — сказала Розмері.

У відповіді місіс Маккіско чомусь забриніла лють:

— Зате поганий музикант. — Вона обернулася до свого чоловіка, який після двох невдалих спроб спромігся нарешті видряпатися на пліт і, віднайшовши рівновагу, хотів загладити свою незграбність, ефектно вмощуючись на ньому, але заточився і знов мало не впав. — Я оце кажу, що Ейб Норт, може, і гарний плавець, зате музикант ніякий.

— Атож, — процідив крізь зуби Маккіско. Очевидно, світ жінчиних уявлень та смаків витворив він сам — і не дозволяв у ньому ніяких вільностей.

— Кого я поважаю, то це Антейля, — визивно промовила місіс Маккіско, знов обернувшись до Розмері. — Антейля і Джойса. У вашому Голлівуді про них, певно, й не чули, а мій чоловік, між іншим, автор першої в Америці монографії про «Улісса».

— Якби ж то мені сюди сигарету, — спроквола сказав містер Маккіско. — Я б злраз що хоч за сигарету віддав. — Джойс вражає передусім своєю сміливістю — правда ж, Елберте?

Раптом вона затнулася. Жінка з перловим намистом увійшла у воду слідом за своїми двома дітьми, і в цю мить Ейб Норт, підпливши під водою, вихопився вгору, мов вулканічний острів, з малюком на плечах. Дитина заверещала з переляку й захвату, а жінка дивилася на них спокійно й лагідно, не всміхаючись.

— Це його дружина? — спитала Розмері.

— Ні, це місіс Дайвер. Вони живуть не в готелі. — Місіс Маккіско вп’ялася очима в обличчя тієї жінки, немов фотографуючи його. Потім рвучко обернулася до Розмері. — Ви вже бували за кордоном?

— Так, я навчалася в Парижі.

— Тоді ви, напевно, знаєте — Францію не зрозумієш і не взнаєш, не маючи знайомих серед справжніх французів. А які враження вивезуть звідси ці люди? — Вона стенула лівим плечем, показавши на берег. — Ні з ким не знаються, варяться в своєму соку. Ми от про все подбали наперед: запаслися рекомендаційними листами до найвидатніших паризьких митців. Згадуємо тепер Париж, як казку!

— Ще б пак.

— Бачите, мій чоловік завершує свій перший роман. — Справді? — озвалася Розмері. Єдине, що її цікавило в цю мить — чи спромоглася мати заснути в таку спеку. — Атож, задум приблизно той самий, що й в «Уліссі», — провадила далі місіс Маккіско. — Тільки в чоловіка дія охоплює не добу, а століття. Він бере зубожілого старого француза-аристократа й зіштовхує його з реаліями технічної ери.

— На бога, Вайолет, навіщо ти всім роздзвонюєш, — обурився Маккіско. — Поки роман не готовий, я не хочу, щоб про нього пащекували всі, кому не лінь.

Розмері повернулася на берег і знову лягла на осонні, накинувши халат на вже трохи обпечені плечі. Чоловік у жокейській шапочці тепер обходив своїх друзів із пляшкою й чарочками; їхнє товариство потроху веселішало й збивалося докупи, аж поки всі не зібралися під дахом із кількох парасолів — Розмері здогадалася, що хтось із них від’їжджає і це — прощальна учта. Навіть діти перейнялися веселим збудженням, що вихлюпувалося з-під парасолів, і Розмері чомусь подумала, що душею цього товариства є чоловік у жокейській шапочці.