Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

— Ми добудовували тоді віллу в Лейк-Форест, і треба було жити ощадніше, — вела далі Ніколь. — Цебто, ощадніше жили ми з сестрою й гувернанткою, а мама подорожувала.

— Нам теж доводилося заощаджувати, — сказала Розмері, розуміючи, що вони вкладають у це слово різний зміст.

— Мама завжди називала його делікатненько: не «дешевий готель», яким він і був насправді, а «невеличкий готель». — Ніколь засміялася своїм коротким, чарівним смішком. — Коли хтось із великосвітських знайомих запитував нашу адресу, ми ніколи не казали: «Живемо в бандитському закутні, в жалюгідній халупі й вважаємо за велике щастя, що там хоч вода з крана тече». Ні, ми відповідали, що мешкаємо в невеличкому готелі, неначе всі великі готелі для нас — надто галасливі й вульгарні. Звичайно, знайомі все розуміли й перетирали нас на зубах, але мати твердила, що в Європі треба вміти жити й що ми влаштувалися саме так, як треба. Мати й справді знала Європу: вона народилася в Німеччині. А втім, це не заважало їй бути більше американкою, ніж європейкою, бо виховувалася вона в Чикаго і її мати була американкою.

За кілька хвилин вони мали зустрітися з рештою товариства на вулиці Гінемера, перед Люксембурзьким садом, і Розмері знову внутрішньо напружилася. Снідати домовилися в Нортів, у їхньому вже спустілому помешканні, де під вікнами шелестіли зелені крони дерев. Розмері здавалося, що навіть сонце сьогодні світить не так, як учора. Та ось вона опинилася перед Діком, лицем до лиця, і погляди їхні зустрілися — наче птахи черкнулися крильми на льоту, — і вона зрозуміла: все гаразд, все чудово, він майже закоханий у неї. Її охопила безмежна радість, по тілу лилося солодке тепло, і впевненість, спокійна і ясна, озвалася в душі переможною піснею. Вона майже не дивилася на Діка, але знала: все гаразд, все гаразд!

Після сніданку Розмері з Дайверами й Нортами поїхала на студію «Франко-Амерікен філмз», де їх чекав Колліс Клей, її нью-хейвенський знайомий, з яким вона домовилася по телефону. Родом із Джорджії, Колліс відзначався якоюсь дивною прямолінійністю, ба навіть трафаретністю думок, властивою південцям, що здобули освіту на Півночі. Минулої зими Розмері вирішила, що він їй подобається — раз навіть вони трималися за руки, коли їхали машиною з Нью-Хейвена до Нью-Йорка, але тепер він для неї просто не існував.

В переглядовій залі вона сиділа між ним і Діком. Поки кіномеханік готував стрічки «Татової доньки», один з адміністраторів студії, француз, упадав коло Розмері, пересипаючи свою мову наймоднішими американськими слівцями. «Амба, — сказав він, коли в проекторі щось заскочило. — Ні банана у нас не вийде!» Та от світло погасло, щось клацнуло, захурчало, й вони з Діком лишилися нарешті самі. В півтемряві вони глянули одне на одного.

— Розмері, люба, — прошепотів Дік. Їхні плечі торкнулися. Ніколь неспокійно засовалася на своєму місці в кінці ряду, а Ейб раптом закашляв і висякався; по хвилі, однак, усі вже сиділи тихо — фільм почався.

І ось Розмері на екрані — вчорашня школярка з розпущеним по плечах волоссям, густим і шорстким, як теракотове волосся танагрської статуетки; ось вона — така юна й цнотлива, випестувана, викохана турботливою матір’ю; ось вона — втілення інфантильності свого народу, нова паперова лялька, що має розважити його вбогу гендлярську душу. Розмері згадала, якою оновленою й свіжою вона почувалася під свіжим, легким шовком цього платтячка.

Татова донька. Таке мацюпусіньке, таке гарнесеньке, а як, сердешне, натерпілося. Ах ти любонько, ах ти ж золотко, і яке ж воно розумне, і яке сміливе! Перед її малесеньким кулачком відступали хтивість і розпуста, навіть доля виявлялася безсилою, і неминуче ставало минучим, а логіка, діалектика, здоровий глузд зникали без сліду. Жінки, забувши про брудний посуд, що чекав їх удома, ридали ридма; навіть у самому фільмі одна жінка плакала так багато, що мало не відіпхнула Розмері на другий план. Вона плакала на тлі розкішних декорацій, в їдальні в стилі Данкена Файфа, в аеропорту й під час регати, з якої в картину ввійшло тільки дватри кадри, в метро і навіть у ванній кімнаті. Але перемогла все-таки Розмері — її благородна вдача, сміливість, рішучість подолали всі темні сили на землі, — маленька Розмері, з обличчям, яке ще не знало ласки і на якому відбивався весь тягар боротьби, — і такою справді зворушливою була її гра, що весь ряд глядачів перейнявся щирим співчуттям до неї. Коли настала коротка перерва й спалахнуло світло, всі схвально загомоніли, а Дік, давши висловитися іншим, сказав їй щиро: