Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

— Навіщо ви кепкуєте з мене — я не дитина. Я знаю, що ви не кохаєте мене. — Вона якось знітилася, пригасла. — Не сміла навіть сподіватися на це. Певно, для вас я — ніщо.

— Дурниці. Для мене ви ще просто дівчинка. — Подумки він додав: «...яку довелося б навчати надто багатьох речей».

Розмері мовчала, швидко дихаючи. Дік додав:

— До того ж, у таких речах принцип «сказано — зроблено» не діє.

Вона похнюпилася, ображена й розчарована. Дік машинально почав був: «Краще нам з вами просто...», — але затнувся, пройшов слідом за нею до ліжка й сів поряд. Вона заплакала, а його раптом охопило збентеження — ні, не сумнів, чи правильно він повівся, бо інакше повестися було б немислимо, — а якийсь душевний неспокій, і на мить самовладання, ця гнучка основа його рівноваги, зрадило його.

— Я знала, що ви не захочете, — схлипнула Розмері. — Знала і все ж сподівалася.

Він підвівся.

— На добраніч, дитинко. Шкода, що так вийшло. З а будьмо про все, гаразд? — І додав голосом, яким колись при вечірніх обходах заспокоював хворих: — Вам ще будуть освідчуватися стільки чоловіків, а колись ви й самі покохаєте і радітимете, напевно, що перше кохання зустріли незайманою і тілом, і душею. Трошки застарілий погляд, чи не так?

Вона підвела голову й побачила, як він ступив до дверей; вона дивилася на нього без найменшого уявлення про те, що відбувається у нього в душі, дивилась, як він повільно зробив ще крок, потім обернувся й глянув на неї. Їй захотілося кинутись за ним, припасти до нього, відчути його губи, його вуха, комір його піджака, захотілося огорнути його собою й увібрати в себе; але його рука лягла вже на ручку дверей. Утративши останню надію, вона відкинулася на ліжко. А коли двері за ним зачинилися, вона підвелася, підійшла до дзеркала і, тихенько схлипуючи, почала розчісувати волосся. Провела щіткою сто п’ятдесят разів, як завжди, потім — ще сто п’ятдесят. Їй заболіла рука, вона переклала щітку в другу руку й заходилася рахувати спочатку...

XVI

За ніч Розмері охолола й прокинулася з почуттям сорому. Із дзеркала на неї глянуло гарненьке личко, але це не заспокоїло, а тільки роз’ятрило вчорашній біль; не зарадив і пересланий матір’ю лист від хлопця, що минулого року запросив її на студентський бал Йєльського університету, — він сповіщав, що приїхав у Париж. Той бал видався їй тепер безмежно далекою подією.

Вона вийшла із своєї кімнати, готуючись до зустрічі з Дайверами, як до тортур, сьогодні подвійно тяжких. Проте ніхто не помітив би цього під маскою, такою ж непроникною, як у Ніколь, коли вони зустрілися, щоб разом піти на примірки. Щоправда, їй трохи відлягло від серця, коли Ніколь зауважила з приводу однієї дратівливої продавщиці: «Люди частенько схильні перебільшувати ставлення до себе з боку інших; їм ввижаються крайнощі — або цілковите схвалення, або цілковите несхвалення їхньої поведінки». Ще вчора таке зауваження викликало б у вразливої Розмері внутрішню незгоду, але сьогодні воно її втішило — їй дуже хотілося переконати себе, що не сталося нічого страшного. Вона захоплювалася вродою Ніколь, її розумом, та водночас вона вперше в житті ревнувала. Перед від’їздом з готелю Госса мати назвала Ніколь справжньою красунею, недвозначно натякнувши, що Розмері на таке звання не заслуговує. Сказано це було ніби між іншим; Розмері знала, що мати саме так висловлює найсерйозніші свої думки, але не образилася. Власне, її зовсім недавно визнали гарненькою, а тому вона цю якість вважала не природженою, а набутою — як, скажімо, вміння говорити французькою. Але тепер, сидячи з Ніколь у таксі, вона порівнювала її з собою. В Ніколь усе було ніби створено для романтичного кохання — і струнке тіло, і ніжні уста — то стиснуті, то напіврозтулені перед дивами світу. Ніколь була красунею за дівочих років, і, видно, лишиться красунею й тоді, коли шкіра щільніше обляже її вузькі вилиці, бо благородні риси її обличчя не зміняться. Раніше по-саксонському білява, вона тепер, коли волосся трохи потемнішало, зробилася ще вродливішою, ніж тоді, коли золотава хмарка над чолом засліплювала всіх, хто дивився на неї, своєю самодостатньою красою.

— А ми тут мешкали, — Розмері показала раптом на будинок на вулиці Святих отців.

— Цікаво! Коли мені було дванадцять років, ми з мамою й Бебі провели зиму отам. — Вона показала на готель через вулицю навпроти.

Два занедбаних фасади дивились на них з двох боків — збляклі спомини дитинства.