Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

Але розлита в повітрі чарівність теплого, запашного півдня, чарівність скрадливої темряви й далекого примарного плюскоту середземноморських хвиль не зникла, вона перелилася в Дайверів, стала часточкою їхнього єства. Розмері побачила, як Ніколь умовляє її матір прийняти в подарунок жовту театральну сумочку, яку та похвалила.

— Речі повинні належати тим, кому вони подобаються, — казала Ніколь, складаючи до сумочки всі дрібнички жовтого кольору, що були під рукою — олівець, циліндрик з помадою, записничок, — бо вони пасують одне до одного.

Ніколь зникла, а незабаром Розмері помітила, що й Діка ніде немає; гості розійшлися по саду, дехто подався до тераси.

— Вам до вбиральні не треба? — спитала в Розмері місіс Маккіско.

Розмері такої потреби не мала.

— А мені треба, — заявила місіс Маккіско. — Я йду до вбиральні. — І з виглядом жінки, що зневажає всілякі умовності, вона попрямувала до будинку, супроводжувана осудливим поглядом Розмерї.

Ерл Брейді запропонував спуститися вниз, до парапету, але Розмері вирішила, що час уже і їй заявити свої права на Діка Дайвера, й лишилася чекати його, прислухаючись тим часом до суперечки між Маккіско та Барбаном.

— Чого ви надумали воювати проти радян? — питав Маккіско. — Адже вони здійснюють найбільший експеримент в Історії людства! А Ріфська республіка чим перед вами завинила? Як на мене, якщо вже виявляти геройство, то на боці тих, хто воює за справедливу справу.

— А як визначити, чия справа справедливіша? — сухо спитав Барбан.

— Ну, це кожній розумній людині ясно.

— Ви комуніст?

— Я соціаліст, — відповів Маккіско, — і співчуваю Росії.

— А я — солдат, — чемно всміхнувся Барбан. — Мій фах — убивати людей. Я бився з ріфами, бо я європеєць, а з комуністами б’юся тому, що вони зазіхають на мою власність.

— Ну, це вже така обмеженість...

Маккіско озирнувся, шукаючи спільників, щоб разом з ними підняти на глум Барбана, але нікого не побачив. Він не розумів того, з чим зіткнувся в Барбані — ні мізерності його запасу ідей, ані складності традицій, на яких його виховано. Що таке ідеї, Маккіско знав, і, пізнаючи світ, навчався розбиратись у дедалі більшій їх кількості; але, опинившись віч-на-віч з людиною, яку він подумки назвав «йолопом», людиною, що, не висловивши жодної вагомої думки, не дала йому, однак, відчути власної вищості, Маккіско поспішив заспокоїти себе висновком, що Барбан — кінцевий продукт віджилого світу, а отже, й нічого не вартий. Від зустрічей з представниками американської аристократичної еліти Маккіско виніс враження, що найтиповішими рисами її є незграбний, дешевий снобізм, хизування власним неуцтвом і цинічна брутальність, запозичені в англійців, але без урахування тих чинників, які надають змісту англійському філістерству й англійській грубості, — й перенесені до країни, де навіть щонайменші знання й мінімальна ввічливість цінуються більше, ніж деінде, — власне, ті риси, квінтесенцією яких став так званий «гарвардський стиль» початку століття. Одного з таких аристократів він побачив у Барбані, а що напідпитку він забув про свій страх перед такими людьми, то це неминуче мало завести його в халепу.

Розмері було чомусь соромно за Маккіско. Вона сиділа зовні спокійна, але внутрішньо палала бажанням швидше побачити Діка Дайвера. З її місця за столом, де, крім неї, лишилися тільки Барбан, Маккіско та Ейб, їй видно було стежку, обсаджену миртом і папороттю, а за ними — терасу. Замилувавшись профілем матері, що виник на тлі освітлених дверей, Розмері хотіла була підвестися й піти до неї, але з будинку саме примчала задихана місіс Маккіско.

Її аж розпирало від збудження. Вже з того, як вона мовчки витягла стілець, сіла і, втупившись у порожнечу, поворушила губами, видно було, що ця жінка вщерть повна новинами; тож не дивно, що погляди присутніх звернулися до неї, а її чоловік запитав:

— Що сталося, Вай?

— Ох, любий... — почала вона і, обвівши всіх очима, зупинила їх на Розмері. — Ох, люба... Ні, не можу. Страшно й казати.

— Ви серед друзів, заспокойтеся, — сказав Ейб.

— Ох, любі мої, там нагорі я побачила таке... _Таємниче похитавши головою, вона замовкла, і то вчасно, бо Барбан підвівся й сказав їй ввічливо, але рішуче:

— Я б не радив вам виносити на люди те, що ви бачили в цьому домі.

VIII

Вайолет голосно, тяжко зітхнула й спробувала надати своєму обличчю спокійнішого виразу.