Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

Вони пили вино, а над ними легіт ворушив соснове гілля і полуденне сонце пашіло хтивим жаром, обсипаючи сліпучими веснянками картату скатерку на столі. Томмі підвівся й, підійшовши ззаду, поклав їй руки на плечі, потім сковзнув долонями по її руках і затис її пальці в своїх. Вона щокою відчула дотик його щоки, їхні уста зустрілися, й вона задихнулася в раптовій хвилі жаги, а ще — в подиві перед силою власної пристрасті.

— Чи не можна відіслати кудись гувернантку з дітьми?

— У дітей урок музики. І однаково — я не хочу лишатися тут.

— Поцілуй мене ще.

Трохи пізніше, в машині, що несла їх у напрямку Ніцци, Ніколь подумала: «Отже, кажеш, у мене шахраюваті очі? Ну що ж, краще бути здоровою шахрайкою, ніж божевільною праведницею».

І наче цей висновок зняв з неї будь-яку провину чи відповідальність, охоплена радісним збудженням, вона побачила себе в новому світлі. Вона бачила перед собою нові обрії, безліч чоловіків поспішали їй назустріч, і жодного з них їй не треба було слухатися, ані навіть кохати. Вона зітхнула на повні груди, пересмикнула плечима й обернулася до Томмі.

— Невже нам неодмінно треба їхати аж до твого готелю в Монте-Карло?

Він загальмував так, що виснули шини.

— Ні! І присягаюся — це найщасливіша хвилина в моєму житті!

Вони проминули Ніццу, й прибережне шоссе вже завертало вгору, до Корніша. Але Томмі рвучко завернув машину, з’їхав униз дорогою, що вела до прямокутного півострова, й незабаром зупинився на подвір’ї невеличкого приморського готелю.

На мить буденна реальність усього, що відбувалося, налякала Ніколь. Біля конторки якийсь американець нудним голосом сперечався з портьє з приводу валютного курсу. Ніколь, зовні спокійна, хоч на душі в неї було гидко, чекала, стоячи під стіною, поки Томмі заповнював реєстраційні бланки — для себе на своє справжнє ім’я, для неї на вигадане. Номер, до якого вони ввійшли, був як усі готельні номери на цьому узбережжі — майже охайний, майже аскетично вмебльований, на вікнах жалюзі для захисту від сліпучого моря. Найпростіші лаштунки для найпростіших утіх. Томмі замовив дві чарки коньяку, і коли двері за офіціантом зачинилися, сів у єдине тут крісло — засмаглий, вродливий, чорні брови вигнуті дугами, на щоці шрам — Пек-войовник, замріяний сатана...

Коньяк ще не був допитий, коли раптовий порив підняв їх і кинув одне до одного в обійми. Потім вони сиділи на ліжку й він цілував її тверді коліна. Її недовгий опір був схожий на судороги звіра з відтятою головою — вона вже забула про Діка, й про свої нові очі, й про самого Томмі, все далі й далі поринаючи в глиб часу — хвилин — миті.

...Коли він підвівся і трохи підняв жалюзі, щоб подивитися, чим викликаний галас за вікном, вона подумала, що він смаглявіший і міцніший від Діка — в сонячному промінні чіткіше позначалося тверде плетиво м’язів. На мить він теж. забув про неї; майже в ту саму секунду, коли тіла їхні відділилися, її раптом охопило передчуття, що все буде не так, як вона сподівалася. То був безіменний страх, що передує будь-якому душевному струсові, радісному чи болісному, так само неминуче, як гуркіт грому передує грозі.

Томмі обережно вихилився з вікна й доповів:

— Я бачу тільки двох жінок на балконі під нашим. Сидять в американських кріслах-гойдалках і балакають про погоду.

— І оце від них такий галас?

— Ні, галасують десь нижче. Ось послухай.

А в Міссісіпі, де сіють бавовну, Роботи мало, банкрутів повно, Брате, туди не йди...

— Це американці.

Ніколь лежала, широко розкинувши руки, втупившись поглядом у стелю. Пудра зволожніла, й усе тіло її ніби взялося молочною плівкою. Їй подобалася ця гола кімната із самотньою мухою, що дзижчала під стелею. Томмі підсунув до ліжка крісло й зметнув з нього речі, щоб сісти; їй подобалося, що речей мало: легесенька сукня й сандалети та його полотняні штани — маленька купка на підлозі. Він повільно обвів очима її видовжений торс, що так гостро контрастував із засмаглими руками й ногами, й сказав напівжартома, напівсерйозно:

— Ти ніби новонароджене немовля. — Із шахраюватими очима.

— Ну, це ми виправимо.

— Очі виправити важко — надто коли вони зроблені в Чікаго.

— Пусте, я знаю лангедокські народні ліки.

— Поцілуй мене; Томмі. В уста.

— Впізнаю американку, — сказав він, але виконав її прохання. — В Америці я зустрічав отаких дівчат — цілуються до запаморочення, до ядухи, до крові з губ, але далі — ані руш.