Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

«Господи, я вже майже повноцінна людина, — думала вона. — Я вже можу стояти на ногах сама, без його допомоги». І, з дитячим щасливим нетерпінням, прагнучи якнайшвидше спізнати всю повноту незалежності, а водночас і туманно здогадуючись, що саме цього чекав від неї Дік, — вона, повернувшись додому, зразу ж кинулася в ліжко й написала Томмі Барбану в Ніццу коротенького листа з цілком одвертим натяком.

Але то було вдень — а надвечір нервове піднесення вичерпалося, Ніколь занепала духом, і на якийсь час її знов опосіли давні страхи. Вона не знала, що замишляє Дік, і це її лякало. Вона відчувала, що вся його поведінка останнім часом улягає якомусь планові, а планів його Ніколь боялася завжди — вони відзначалися точністю розрахунку й логічною довершеністю, проти якої вона почувалася безсилою. З самого початку вона звикла до того, що Дік думає за них обох, і навіть за його відсутності кожен її вчинок немовби автоматично підпорядковувався його волі; через те навіть і тепер вона не знаходила в собі сили протиставити свої наміри Діковим. А тим часом треба було думати самій; вона запам’ятала нарешті номер на дверях, що вели до страшної країни фантазії, — на рятівних дверях, за якими не було ніякого порятунку; вона зрозуміла, що надалі найбільша небезпека для неї — це небезпека самообману. То був довгий урок, але засвоїла вона його добре. Або людина думає сама, або той, хто думає за неї, позбавляє її сили, по-своєму переінакшує її смаки і вподобання, знебарвлює і знеособлює її.

Вони мирно повечеряли в напівтемній їдальні; Дік випив багато пива й весело жартував з дітьми. Потім він грав на роялі пісні Шуберта й недавно одержані з Америки джазові пісеньки, а Ніколь, заглядаючи в ноти через його плече, наспівувала низьким, приємно хриплуватим голосом:

Дякую, мамо,

Дякую, тату,

Що ви зустрілися, дякую за те...

— Дурниця якась, — сказав Дік і почав перегортати сторінку.

— Ні, будь ласка, дограй це! — вигукнула Ніколь. — Невже я довіку маю здригатися при слові «тато»?

... Дякую конику, що тяг ту бідарку,

А вам, що їхали ви на ній під чаркою...

Потім вони сиділи з дітьми на пласкому даху вілли й дивились, як над двома казино, то праворуч, то ліворуч, розцвічують нічне небо фейерверки. Незвично і сум­но було відчувати, що вони — чужі одне одному. Наступного дня, повернувшись з покупками із Канна, Ніколь прочитала записку від Діка: він хоче побути на самоті й на кілька днів вирушає в поїздку по Провансу на своїй машині. Вона ще не встигла дочитати, коли задзвонив телефон. Це був Томмі Барбан; він сказав, що одержав листа й виїздить до неї з Монте-Карло. Відповідаючи, що чекатиме його, вона відчула свій теплий віддих на телефонній трубці.

VIII

Ніколь скупалася, напахтилась, напудрилась, ходячи у ванній кімнаті по присипаному пудрою купальному рушнику. Потім довго й уважно вивчала себе в дзеркалі, думаючи про те, чи скоро ця зграбна, струнка споруда осунеться і втратить гармонію ліній. «Років, мабуть, через шість... Але тепер я ще нічого — дай боже кожній».

Вона себе не переоцінювала. Ніколь сьогоднішня відрізнялася від Ніколь на п’ять років молодшої тільки тим, що вже не була юною дівчиною. Та все-таки вона заздрила юним, бо і на неї діяв сучасний культ юності — незліченні й однакові в своїй напівдитячій наївності кіногероїні, що, коли вірити екранові, несли на собі весь тягар турбот і мудрості нашої доби.

Незважаючи на денну пору, вона вперше за багато років убралася в довгу, до кісточок, сукню і, покропивши на пальці «Шанель No 16», освіжилася кількома дотиками — ніби ревно хрестилася. О першій годині, коли машина Томмі зупинилася перед віллою, вона вже була мов прекрасний сад, де виплекана кожна травинка.

Як гарно було знову зазнавати всього цього, ловити на собі закохані погляди, відповідати загадковою усмішкою! Вона втратила два роки тієї золотої доби, коли так гордо розквітає дівоча врода, — і тепер немовби надолужувала їх. Томмі вона зустріла так, наче він був одним із багатьох її невільників, і, ведучи до столу під ярмарковим парасолем, ішла не поряд з ним, а трохи попереду. Красуні дев’ятнадцяти й двадцяти дев’яти років однаково певні своєї сили, чого не скажеш про жінку в період після дев’ятнадцяти й до двадцяти дев’яти років, бо їй потреби жіночого єства заважають почувати себе центром всесвіту. В своїй зухвалій самовпевненості дев’ятнадцятирічна жінка скоріше нагадує боксера після виграного бою.