Джордж Оруэлл - 1984

Не було також задовільним рішенням тримати ці маси у бідності жорстко обмежуючи виробництво товарів. Це відбулося у великій мірі протягом цієї останньої фази капіталізму,приблизно між 1920 та 1940. Економіка багатьох країн перейшла у застійну відсталість, землі були виведені з обробки,основні виробничі засоби перестали збільшуватися,великі масиви населення були не допущені до праці та лишалися напівживими лише за допомогою Державних субсидій. Але це,також, викликало військову слабкість, і ті злидні які це викликало були вочевидь не необхідними, це зробило спротив неминучим. Головною проблемою було як втримати коліщатка промисловості працюючими без збільшення реального добробуту у всьому світі. Товари повинні бути виробленими,але вони не повинні бути поширені. І на практиці єдиним шляхом успішного досягнення цього були безперервні війни.

Істотно важлива дія війни це знищення,не обов’язково людських життів, але даних продуктів людської праці. Війна це шлях розтрощення на друзки, або розчинення у стратосфері, або затоплення у морських глибинах, матерії яка може у противному разі бути використаною аби ці маси почувалися аж занадто комфортабельно, а відтоді, за більш-менш тривалий період часу, і занадто розумними. Навіть коли знаряддя війни є фактично не знищеними, їх виробництво це дуже зручний шлях витрати робочої сили без виробництва будь-чого,що у подальшому може бути спожито. Плавуча Фортеця, наприклад, замкнула у собі таку робочу силу яка могла б збудувати декілька сотен вантажних кораблів. У остаточному підсумку вона зношується перетворюючись на брухт та непотріб, ніколи і нікому при цьому не приносячи жодних матеріальних переваг та користі, і також сприяє витраті величезної кількості робочої сили на побудову ще одної Плавучої Фортеці. Принциповим є те,що першочергово усі ці військові зусилля завжди плануються так аби поглинути будь-який надлишок який тільки може існувати опісля задоволення мінімальних, голих потреб населення. На практиці ці потреби населення є завжди недооціненими, з тим результатом що має місце хронічне скорочення половини нагальних потреб життя;але це розглядається виключно як перевага та користь. Це є навмисною політикою утримувати навіть привілейовані групи десь поблизу межі злиднів, оскільки загальнодержавний стан постійної нестачі підвищує значущість та важливість маленьких привілеїв і таким чином значно збільшує розмежування між цією групою та іншими. Згідно цих стандартів початку двадцятого сторіччя, навіть член Внутрішньої Партії веде суворо аскетичний, напружено працюючий триб життя. Як би то не було, та невелика кількість розкошів що він ними насолоджується – його велика, добре обладнана квартира, та краща текстура його одягу, та краща якість його їжі, напоїв і тютюну, його два або три слуги, його особиста автівка або гелікоптер – міцно прив’язує його до зовсім іншого світу, відмінного від світу члена Зовнішньої Партії, а члени Зовнішньої Партії мають схожі переваги у порівнянні з тими загрузлими у злиднях масами які ми називаємо “проли” . Це соціальна атмосфера блокадного міста, де володіння шматком кінської плоті визначає дану відмінність між добробутом та злиднями. І у той же самий час усвідомлення перебування у стані війни, внаслідок чого у небезпеці, робить передачу усієї влади до рук невеличкої касти здавалося б природньою, незаперечною умовою виживання.

Війна,як це можна побачити, виконує дану необхідність у знищенні, але виконує її фізіологічно прийнятним чином. В принципі це може бути достатньо просто марнувати надлишок робочої сили цього світу за допомогою побудови храмів та пірамід, викопування дірок та згодом заповнення їх знову, або навіть виробляючи величезну кількість товарів, а потім просто спалюючи їх.

Але це може забезпечити лише економічну, а не емоційну основу ієрархічного суспільства. Що найбільш турбує тут так це не та мораль і моральний стан мас,чия соціальна установка є неважливою доти допоки вони зберігають жорстку прив’язку до місця роботи,але та мораль і моральний стан власне Партії. Навіть від найпокірнішого члена Партії очікують компетентності, працьовитості, та навіть інтелігентності у дуже вузьких межах,але також є необхідним аби він міг бути легковірним та байдуже неосвіченим фанатиком чиїм пануючим настроєм є страх, ненависть,підлабузництво та оргастичний тріумф. Іншими словами це необхідно аби він міг мати цю ментальність відповідну та годящу до стану війни. Це не має значення чи ця війна насправді відбувається, і, оскільки жодна вирішальна та остаточна перемога не є можливою, не має жодного значення чи ця війна просувається добре або погано. Усе що потрібно так це те,щоб стан війни просто міг існувати. Те розщеплення розуму та донощицтво яке Партія вимагає від своїх членів і яке набагато легше досягти у атмосфері війни, є зараз майже універсальним і всезагальним, але чим вищої посади хтось досягає, тим більш виразнішим це стає. Це цілком вірно,що у Внутрішній Партії військова істерія та ненависть до ворога є найсильнішими. У своїй якості як адміністратора, дуже часто є необхідністю для члена Внутрішньої Партії знати про ту чи іншу новину з війни що вона є неправдивою, і він мусить часто усвідомлювати що ця суцільна війна ілюзорна та радше зовсім не відбувається або вона провадиться із зовсім іншою метою ніж та що була проголошена: але такі знання дуже легко нейтралізувати за допомогою техніки ДВОЄДУМСТВА. У той же час жоден член Внутрішньої Партії не може завагатись ані на мить у своїй містичній вірі у те що ця війна реальна, а це жорстко прив’язано до віри у її цілковито переможний кінець, де Океанія стає незаперечним володарем цілого світу.