Джордж Оруэлл - 1984

“Половина води геть википіла,” – сказала вона – “Я встану та зроблю кави трохи згодом. Ми ще маємо годину. О котрій вони вимикають світло у ваших квартирах?”

“О двадцять третій тридцять.”

“У гуртожитку о двадцять третій. Але ти повинен приходити раніше за це, тому що…Привіт! А ну геть, брудна тварюко!”

Вона зненацька перехилилася через ліжко, схопила черевик з підлоги та стрімко жбурнула його у куток з хлопчачою хвацькістю своєї руки, саме так як одного разу він бачив як вона жбурнула словник у Гольдштейна, того ранку під час Двох Хвилин Ненависті.

“Що це було?” – з подивом запитав він.

“Пацюк. Я бачила як він висунув свого мерзенного носа з-під стінної панелі. Там унизу є діра. Я добряче налякала його, хай там як.”

“Пацюки!” – пробубонів Вінстон – “У цій кімнаті!”

“Вони геть усюди,” – байдуже сказала Джулія як тільки знову вляглася – “Ми навіть маємо їх на нашій кухні у гуртожитку. Деякі частини Лондону просто кишать ними. Чи ти знав що вони нападають на дітей? Так, вони нападають. На деяких з цих вулиць жодна жінка не насмілиться лишити свого малюка самого навіть на дві хвилини. Це велетенські, жирнючі коричневі ті хто роблять таке. І найогидніша річ це те що ці тварюки завжди…”

“НЕ ПРОДОВЖУЙ!” – сказав Вінстон з міцно заплющеними очима.

“Любий! Ти зовсім зблід. У чому справа? Тебе верне від них?”

“Найжахливіший з усіх жахів у світі – це пацюк!”

Вона міцно притислася до нього та огорнула його своїми руками й ногами, так наче вона заспокоювала та підбадьорювала його усією теплотою свого тіла. Він відкрив очі не відразу. Декілька хвилин він мав відчуття,що повернувся у нічне жахіття яке поверталося та пронизувало час від часу його життя. Це завжди було одне й те саме. Він стояв перед стіною з пітьми,а з іншого боку цього було щось нестерпне, щось занадто жахливе щоб поглянути йому в обличчя. У цьому маренні найглибшим з відчуттів був завжди якийсь самообман, тому що він насправді дуже добре знав що ж криється за тією стіною з пітьми. Зі смертельною натугою, неначе вириваючи шматок свого власного мозку, він навіть міг виволочити цю річ назовні. Він завжди прокидався не з’ясувавши як слід що ж це було: але якимось чином це було пов’язане з тим що Джулія казала коли він різко перервав її.

“Мені дуже шкода,” – сказав він – “це пусте. Я просто не люблю пацюків, от і все.”

“Не хвилюйся,любий, ми не матимемо цих брудних тварюк тут. Я запхну цю діру шматком мішковини перш ніж ми підемо. А наступного разу як ми прийдемо сюди я принесу трохи штукатурки та закупорю це як слід.”

Та чорна мить паніки вже була напівзабута. Почуваючись трохи соромно за себе, він всівся в узголів’ї ліжка. Джулія вилізла з ліжка, вдягла свій спецодяг, та зробила кави. Той аромат що линув від каструлі був настільки потужний та захоплюючий, що їм довелося зачинити вікно щоб ніхто ззовні не міг зауважити цього та стати надміру допитливим. Що було навіть кращим за смак цієї кави так це її приємна шовковиста м’якість створена цукром, та річ яку Вінстон майже забув за роки споживання сахарину. З однією рукою у кишені та з хлібом із варенням у іншій, Джулія тинялася по кімнаті, позираючи байдуже на книжкову шафу, обираючи найкращий спосіб відновлення розкладного столу, плюхнувшись до розхристаного крісла щоб перевірити чи було воно зручне, та екзаменуючи безглуздий дванадцятигодинний годинник з певного роду толерантною забавою. Вона принесла те скляне прес-пап’є у ліжко,щоб розгледіти його як слід при кращому освітленні. Він узяв його з її долонь,зачарований, як і завжди, м’яким дощоподібним зовнішнім виглядом цього скла.

“Що це таке на твою думку?” – запитала Джулія.

“Я не вважаю це чимось – я маю на увазі, я вважаю що це навіть не має жодного практичного застосування. Це те що найбільше мені подобається у ньому. Це маленький клаптик тої історії яку вони забули або замінили. Це послання сторічної давнини,якби я тільки знав як прочитати його.”

“А та картина ось там,” – вона кивнула на гравюру на протилежному боці – “вона б могла теж бути сторічної давнини?”

“Більше того. Двохсотрічної, насмілюся сказати. Ніхто точно не скаже. Це неможливо – з’ясувати точний вік будь-чого у наші дні.”

Вона підійшла аби поглянути на це. “Ось де та тварюка висовувала свого носа,” – сказала вона, копаючи стінну панель прямісінько під тією картиною. “Що це за місце?Я вже десь раніше бачила його.”